— Так, раз там є примітка дрібним шрифтом!
— Одначе хтось та впізнає Чарлі. В цьому місті дохляки, схоже, рідко залишаються дохляками.
— Думаю, я в цьому плані міг би, мля, зарадити, — сказав пан Тюльпан.
Пан Шпилька прикусив губу. Він краще за пана Тюльпана знав, що в їхньому бізнесі потрібна певна… репутація. Ніхто не вів ніяких записів — але чутку не зупиниш. А «Нова фірма» часом мала справи з дуже серйозними гравцями, і такі особи зазвичай помічали все…
Але в словах Тюльпана було раціональне зерно. Це місто вже дістало пана Шпильку. Воно просто калічило його чутливу натуру. Коли на кожному кроці зненацька натикаєшся як не на вампіра, то на перевертня — це ненормально. Це не свободи — це вільнощі.
Втім, підтримувати свою репутацію можна по-різному.
— Гадаю, — повільно сказав він, — нам варто піти пояснити дещо нашому шановному законнику.
— Точняк! — зрадів пан Тюльпан. — А тоді я відірву йому голову.
— Для зомбі це не смертельно.
— Прекрасно — нехай подивиться, як я гратиму нею в м’яча!
— А ще один візит ми зробимо до тієї друкарні. Коли споночіє.
Щоб, додав пан Шпилька про себе, не залишати там той знімок. Це була серйозна причина. Причина, яка задовольнила би будь-кого. Але була ще одна причина. Той… вибух темряви перелякав пана Шпильку до глибин його зморшкуватої душі. Він спричинив цілу хвилю спогадів, і ця хвиля накрила пана Шпильку з головою.
Пан Шпилька набув чимало ворогів, але досі це його не хвилювало, позаяк усі вони були мертві. Проте темне світло пронизало найпотаємніші закапелки його мозку, і тепер йому здавалося, що його вороги зовсім не зникли з цього світу. Йому здавалося, що вони все ще тут, і продовжують за ним спостерігати — просто з дуже великої відстані. Причому ця відстань була дуже великою тільки для нього — а для них це було на відстані простягнутої руки.
Він не сказав би цього навіть Тюльпанові, але в спалаху темряви він зрозумів: їм знадобляться геть усі гроші, що вдасться заробити на цій справі — бо настав час зав’язувати.
Пан Шпилька був не надто обізнаний в царині теології. Весь зв’язок між ними обмежувався тим, що Шпилька вряди-годи супроводжував пана Тюльпана до найбагатших храмів та каплиць, та ще одного разу скрутив в’язи первосвященику, котрий намагався розвести на гроші самого Френка Наббса на прізвисько «Довбень». Проте з того, що пан Шпилька все ж таки розумів у справах віри, випливало, що зараз саме час спробувати зрозуміти більше. Можливо, він переслав би жерцям грошей, чи хоча б повернув щось із викраденого. Прокляття, для початку можна було б не їсти яловичину по вівторках, чи як там воно прийнято. Аби тільки припинилось це відчуття, ніби йому відгвинтили задню половину черепа.
Утім, він розумів, що візьметься за все це пізніше. Наразі кодекс честі дозволяв їм одне з двох. Вони могли буквально слідувати інструкціям Підступпа, і тим дотримати своєї репутації як ефективні виконавці. Або ж вони могли прибити Підступпа — і, якщо доведеться, кількох свідків — та забратись. Можливо, підпаливши що-небудь дорогою. Це теж стало б відомо, і всі зрозуміли б, наскільки вони були розлючені.
— В першу чергу ми… — пан Шпилька затнувся й придушено спитав: — У мене за спиною хтось є?
— Ні, — сказав пан Тюльпан.
— Мені здалося, що я чую… кроки.
— Тут немає нікого, крім нас.
— Добре-добре, — пан Шпилька здригнувся, щільніше загорнувся в куртку й виміряв поглядом пана Тюльпана.
— Чого б тобі трохи не почиститись? Чорт, із тебе реально порох сиплеться!
— Я в порядку, — сказав пан Тюльпан. — Порошок тримає мене напоготові.
Шпилька зітхнув. Пан Тюльпан непохитно вірив у те, що наступна порція порошку віднесе його до раю — хоча зазвичай це виявлявся порошок від котячих блощиць в суміші з лупою.
— Груба сила проти Підступпа не спрацює, — сказав він.
Пан Тюльпан хруснув пальцями.
— Проти всіх спрацьовує, — сказав він.
— Ні. Такий, як він, завжди має можливість покластись на чужі біцепси, — сказав Шпилька. Він поплексав себе по кишені. — Час панові Підступпу познайомитись із нашим маленьким другом.
Дошка, ляснувши, впала на вкриту брудною кіркою поверхню Анку. По ній, обережно балансуючи та міцно стискаючи в зубах вірьовку, просунувся Арнольд-Колобок. Дошка трохи занурилась у прибережне місиво, але лишилась, якщо це можна так назвати, на плаву.
Кількома футами далі вода (якщо це можна було так назвати) вже почала заповнювати виїмку, утворену в поверхні річки першим скинутим з мосту мішком.