Арнольд досягнув кінця дошки, урівноважився й зумів-таки заарканити другий мішок. У ньому щось ворушилось.
— Впіймав! — заволав Качур. — Тягніть!
Мішок зі чмоканням вийшов із грязюки, і в ту ж мить Арнольд випав за борт свого візка.
— Чудово зроблено, Арнольде, — сказав Качур, забираючи в нього мокрого мішка та допомагаючи йому залізти назад на візочка. — Я сумнівався, чи витримає тебе грязюка — все-таки вода стоїть високо.
— Добре, що мені колись проїхався по ногах той фургон, — сказав Колобок. — А то б мені зараз потонути.
Домовина Генрі розрізав мішка і витрусив купу невеличких тер’єрів, що негайно почали кашляти та чхати.
— Кільком тварюкам, здається, приходять кінці, — сказав він. — Мені зробити їм дихання рот в рот?
— Звісно, ні, — сказав Качур. — Ти що, ніколи не чув про гігієну?
— Яку-яку гієну?
— Тобі не можна цілувати тварин! — пояснив Качур. — Це небезпечно для їхнього здоров’я.
Всі подивились на собак, що скупчились довкола багаття. Як саме вони потрапили до річки, нікого з гурту особливо не цікавило. До річки потрапляло багато що, і то постійно. Гурт, звісно, виявляв неабиякий інтерес до предметів, що плавали в Анку, але нечасто бачив їх у такій кількості одночасно.
— Може, оце і означає «собача погода»? — спитав Разом-Нас-Багато. Наразі він був керований особистістю, відомою як Кучеряшка. Гурт полюбляв Кучеряшку. Із ним було легко мати справу. — Я днями чув, що зараз погода саме така.
— Знаєте шо? — сказав Колобок Арнольд. — Нам треба знайти мотерьяли, ну, дерево і все таке, і зробити човен. Ко’б ми мали човен, ми могли б ловити в річці дуже багато всякої всячини.
— Таки так, — сказав Качур. — Коли я був малий, я любив возитись із човнами.
— Думаю, якщо човен буде не дуже дірявий, ми не так уже і завозимось, — сказав Арнольд. — Так шо не бійся.
— Я… не зовсім про це, — сказав Качур.
Він подивився на собак, які кільцем оточили багаття; від їхньої шерсті здіймалася пара.
— Нам би зараз сюди Гаспида, — сказав він. — Гаспид знав би, як усе це зрозуміти.
— Банка? — перепитав аптекар.
— Запечатана воском, — повторив Вільям.
— І вам потрібно по унції…
— Анісової, рампіонової та скалатинової олії.
— Перші дві можна, — сказав аптекар, дивлячись у щойно отриманий ним короткий список. — Але, розумієте, в усьому місті не знайдеться цілої унції скалатину. Крапелька, що поміститься на вістрі голки, коштує п'ятнадцять доларів! Все, що я маю, поміститься в ложечку для гірчиці, і то ми мусимо тримати це в запаяній свинцевій посудині під водою.
— Тоді я візьму на п'ятнадцять доларів.
— Майте на увазі, в разі чого ви її не відмиєте. Це не для…
— В баночці, — терпляче сказав Вільям. — Запечатаній воском.
— Ви навіть не відчуєте запаху двох інших інгредієнтів! Навіщо ж вони вам?
— Для певності, — сказав Вільям. — О, і коли запечатаєте, обмийте баночку ефіром, а потім змийте ефір.
— Ви ж не будете використовувати це для чогось незаконного? — спитав аптекар. Помітивши вираз Вільямового обличчя, він швидко додав: — Не звертайте уваги.
Доки аптекар ходив виконувати замовлення, Вільям зазирнув до сусідньої крамниці й купив пару щільних рукавиць.
Коли він повернувся, аптекар уже був за прилавком. Він тримав маленьку скляну фляжку, наповнену рідиною. Всередині плавала набагато менша пробирка.
— У фляжці — вода, — сказав аптекар, дістаючи з ніздрів ватяні кульки. — Будьте по можливості акуратні. Проллєте — і можете назавжди забути про відчуття нюху.
— Чим воно пахне? — спитав Вільям.
— Якщо я скажу «гнилою капустою», то не скажу й половини, — відповів аптекар.
Після цього Вільям рушив до свого помешкання. Зазвичай пані Секретова несхвально ставилась до приходу пожильців серед білого дня, проте наразі Вільям, схоже, перебував за межами її реакцій, тож вона просто кивнула йому, коли він піднімався нагору.
Ключі були в старому сундучку край його ліжка. Сундучка він привіз із Гагльстоуна й відтоді не розлучався з ним, що дозволяло періодично копати його ногами.
Там же зберігалась і його чекова книжка. Її він узяв теж.
Коли він при цьому зачепив свого меча, той тихо брязнув.
У Гагльстоуні йому подобалось фехтувати. Це робили в сухому місці, дозволялись захисні обладунки, і ніхто не намагався запхати тебе обличям в болото. Власне, він був чемпіоном школи. Але не тому, що досягнув висот майстерності, а тому, що більшість інших хлопців просто нікуди не годилися. Вони займались фехтуванням так само, як і іншими видами спорту — тобто з лементом збивалися в розпалену юрбу, розмахуючи мечами, немов штахетинами. Відтак, якщо Вільямові вдавалось уникнути першого відчайдушного удару, він мав усі шанси виграти.