— Решті доведеться продовжити роботу над випуском, — сказав він.
По хвилі під їхніми ногами пролунало кілька ударів сокир, після чого хтось дуже голосно вилаявся по-гномськи.
— Я мушу подивитися, що там, — сказала Сахариса, не в змозі більше опиратись цікавості.
Коли вона спустилась у льох, цегляну кладку, що раніше затуляла старовинний отвір, було вже розламано. Оскільки камінь, з якого складався Анк-Морпорк, знову й знову використовувався все новими поколіннями, ніхто не бачив сенсу в замішуванні надійного розчину — принаймні, щоб закрити непотрібний прохід. Вважалось, що за цемент цілком нормально правитиме і суміш води, піску, грязюки та слини. Правила ж завжди, врешті-решт.
Гноми вдивлялися в темряву отвору. На шоломі в кожного стирчала свічка.
— По-моєму, твій хлопець казав, що вулиці засипано, — сказав Боддоні.
— Він не мій хлопець, — спокійно сказала Сахариса. — А що там?
Один із гномів проліз у отвір, тримаючи ліхтар.
— Щось схоже на тунелі, — сказав він.
— Старі хідники, — сказала Сахариса. — Гадаю, тут скрізь таке. Після великих повеней проїжджу частину огороджували дошками й засипали землею, але хідники обабіч лишали, бо цього вимагали городяни, які ще не встигли надбудувати свої будинки.
— Що? — здивувався Боддоні. — Тобто проїжджа частина була вища за тротуар?
— Саме так, — відповіла Сахариса, пролізаючи слідом за ним у отвір.
— А що траплялося, коли, наприклад, кінь с… мочився на вулиці?
— Уявлення не маю, — форкнула Сахариса.
— Гаразд, а як же люди переходили вулицю?!
— По драбинах.
— Панночко, ви знущаєтесь!
— Ні, вони справді користались драбинами. Іноді — підземними переходами. Це ж було ненадовго. А потім простіше було поставити на старі хідники кам’яні опори, й настелити згори новий хідник. Так і з’явились оці «тунелі».
— Тут щурі, — повідомив Сонні, що пройшов дещо вперед.
— Прокляття! — вигукнув Боддоні. — Хто-небудь прихопив виделки? Жартую, панночко. Ну, що тут у нас?..
Він вперіщив сокирою по дошках, і ті розлетілись на тріски.
— Дехто волів обходитись без драбин, — констатував він, зазираючи в новоутворену дірку.
— Під усією вулицею — пусто? — здивувалася Сахариса.
— Схоже на те. Мабуть, той, хто це викопав, мав алергію на коней.
— А… ви… не заблукаєте?
— Я гном. І ми під землею. Гном. Під землею. Хочете повторити запитання?
— Ви ж не збираєтесь пробити тунель аж до редакції «Сенсацій»? — спитала Сахариса.
— Хто, ми?
— Тобто збираєтесь?
— Як можна!
— Але саме це ви й намірілись зробити?
— Але ж вторгнення до «Сенсацій» ніяк не покращить становища «Часу», якщо взагалі не зробить нам гірше, чи не так?
— Авжеж, але саме це ви і збираєтесь зробити, чи не так?
Боддоні вишкірився.
— Ну… трошки. Лише, знаєте, щоб роздивитися, що там до чого.
— Добре.
— Що? Ви не проти?
— Ви ж нікого не вб’єте?
— Панночко, як можна!
Сахарису ця відповідь, здавалося, трохи розчарувала. Все-таки вона так довго поводилась як поважна юна леді — а для певних людей це зазвичай означає, що вони ось-ось вибухнуть.
— Ну, тоді, може, просто змусите їх трохи засмутитись?
— Гадаю, це можна.
Гноми вже скрадалися тунелем по той бік похованої вулиці. У світлі їхніх смолоскипів Сахариса бачила старовинні фасади, закладені цеглою двері, засипані битим каменем віконні отвори.
— Це десь тут, — сказав Боддоні, вказуючи на ледь помітний прямокутник, закладений низькоякісною цеглою.
— Ми що, просто вломимося? — спитала Сахариса.
— Скажемо, що заблукали, — сказав Боддоні.
— Заблукали в підземеллях? Гноми?
— Добре, добре — скажемо, що були п’яні. У цьому нам повірять. Нумо, хлопці…
Старезна кладка посипалась. Вони побачили світло. Чоловік, що сидів за столом, підняв на них погляд і з подивом розкрив рота.
Сахариса дивилась на нього, кліпаючи від пилу.
— Ви?! — сказала вона.
— О, це ви, шановна, — сказав Нудль на прізвисько ВДВ. — Привіт, хлопці. Мабуть, мені слід сказати, що я радий вас бачити?
Гурт саме почав розходитись, коли галопом примчав Гаспид. Ледь кинувши поглядом на собак, що скупчилися довкола вогню, він пірнув під ароматні поли Ронової шинелі й заскавчав.
Гурт далеко не одразу зрозумів, що відбувається. Все-таки це були люди, що могли три години поспіль дискутувати, сваритись і лаятись після того, як хтось просто сказав «доброго ранку».
Першим, до кого дійшло, був Качур.