Выбрать главу

Ось так Колоска вчилась жити.

Є два різновиди науки: ззовні та зсередини. Цей перший визнаний за найкращий чи навіть єдиний. Тому люди вчаться посередництвом далеких подорожей, оглядин, читання, університетів, лекцій — вчаться завдяки тому, що стається поза ними. Людина — істота дурна, тож мусить учитися. Наклеює на себе знання, збирає їх, неначе бджола, й має цих знань щоразу більше, використовуючи та зберігаючи їх. Але те, що всередині і що є «дурним» та потребує науки, не змінюється. Й Колоска вчилась через засвоювання ззовні досередини.

Знання, якими людина лише обростає, нічого в ній не змінюють або змінюють виключно позірно, ззовні, так само, як одна одежина — іншу. Проте той, хто вчиться через усотування в себе, проходить постійні зміни, адже втілює в собі те, чого вчиться.

Тож Колоска, вбираючи в себе смердючих, брудних хлопів з Правіка та його околиць, ставала ними, була спита так само, як і вони, так само, як і вони, налякана війною, так само, як і вони, збуджена. Мало того, приймаючи їх у себе по кущах за шинком, Колоска приймала в себе їхніх дружин і дітей, їхні дерев’яні задушні та смердючі хати навколо Хрущевої Гірки. Почасти приймала в себе все село, і кожен біль у селі, і кожну надію.

Такі були університети Колоски. Її дипломом став живіт, що дедалі більшав.

Про долю Колоски дізналася дідичка Попельська й наказала привести її до палацу. Поглянула на той великий живіт.

— Ось-ось народиш. Як думаєш жити далі? Я навчу тебе шити і готувати їжу. Навіть матимеш змогу працювати в пральні. Ну, а якщо все складеться добре, зможеш залишити дитину собі.

Однак коли дідичка побачила її ворожий і нахабний погляд, який зухвало мандрував картинами, меблями й шпалерами, то завагалася. Коли ж цей погляд перейшов на невинні обличчя її синів та доньки, вона змінила тон.

— Наш обов’язок допомагати ближнім своїм у нужді їхній. Та ближні повинні просити допомоги. Я саме займаюся такою допомогою: утримую притулок в Єшкотлі. Туди можеш віддати дитину, там чисто і напрочуд мило.

Слово «притулок» привернуло Колосчину увагу. Вона подивилась на дідичку. Пані Попельська відчула себе певніше.

— Я роздаю одяг і їжу перед новим урожаєм. Люди тут тебе не хочуть. Ти створюєш безлад і руйнуєш звичаї. Погано поводишся. Мусиш піти звідси.

— А хіба мені не вільно бути там, де хочу?

— Це все — моє, це мої землі і ліси.

Колоска широко посміхнулася всіма своїми білими зубами.

— Все твоє? Ти бідна, худа суко…

Лице дідички Попельської закам’яніло.

— Вийди, — спокійно сказала вона.

Колоска відвернулась, і стало чутно, як її босі ноги шльопають по паркетній підлозі.

— Ти, курво! — крикнула на неї Франьова, прибиральниця в палаці, чоловік якої влітку божеволів через Колоску, і вдарила її в обличчя.

Коли Колоска, хитаючись, ішла грубим щебенем, услід їй свистали теслі на даху. Тоді вона задерла спідницю і показала їм голий зад.

За парком вона зупинилась і якусь мить думала: куди піти?

Праворуч було Єшкотлє, ліворуч — ліс. Поманив її ліс. Тільки-но ввійшовши між дерева, вона відчула, що все тут пахне інакше: дужче, виразніше. Йшла до покинутої садиби потойбік річки, на Видимачу, де інколи ночувала. Садиба перебула якусь вогняну облогу й тепер обростала лісом. Набряклі від вагітности та спеки ноги не відчували цупких шишок. Під рукою Колоски зринав тупий біль. Її починав охоплювати панічний страх. «Помру, зараз помру, бо тут мені ніхто не допоможе», — думала вона налякана, заходячи в Чарну. Холодна вода обмивала ноги та низ живота. Побачила зайця, який одразу ж сховався в папороті. Позаздрила йому. Побачила рибину, що снувала між корінням дерева. Позаздрила їй. Побачила ящірку, котра заповзала під камінь. І їй теж позаздрила. Знову відчула біль, цього разу сильніший «Помру, — подумала вона, — зараз візьму та й помру. Почну народжувати, і ніхто мені не допоможе». Хотіла лягти в папороті на тому березі, де прохолодно й темно, але брела й брела далі. Біль повернувся втретє, і Колоска вже знала, що їй лишилось обмаль часу.

Розвалений дім на Видимачу мав чотири стіни і шмат даху. Всередині горопудилися руїни, порослі кропивою. Тхнуло вільгістю. Стінами мандрували слимаки. Колоска рвала велике листя лопухів і вистелила собі місце. Перейми накочувалися щораз нестерпнішими хвилями. Коли через мить біль став пекельним, Колоска зрозуміла, що мусить зробити щось, аби випхати його з себе, викинути на кропиву та листя лопухів. Вона напружила щоки й почала тужитись. «Біль вийде тим самим шляхом, яким увійшов», — подумала Колоска й сіла на землю. Задерла спідницю. Не побачила чогось надзвичайного: живіт і ноги. Тіло було напружене й замкнене в собі. Колоска спробувала заглянути туди, в себе, та перешкоджав живіт. Отож руками, що тремтіли від болю, намагалась намацати те місце, яким має вийти з неї дитина. Відчувала пучками набряклу поцьку, жорстке волосся, але її промежина не відчувала дотику пальців. Колоска торкала себе, наче щось чуже, наче річ.