— Ти даси нам це, — сказала Потвора-Саймон.
Тепер до них наближалися декілька інших Потвор, крокуючи по пустелі з моторошними посмикуваннями.
— Ти стомишся, — продовжувала істота. — Ми почекаємо. Ми дуже добре вміємо чекати.
Потвора зробила обманний рух ліворуч, та Еск крутнулася на місці і знову опинилася до неї обличчям.
— Не має значення, — сказала дівчинка. — Усе це мені лише сниться, а уві сні з людиною нічого не може статися.
Потвора на хвилю спинилася і подивилася на Еск порожніми очима.
— А є в твоєму світі таке слово — якщо не помиляюся, «психосоматика»?
— В житті не чула.
— Воно означає, що уві сні з тобою таки може статися що завгодно. А найцікавіше те, що якщо ти помреш уві сні, то залишишся тут. Це було б чудо-о-ово.
Еск зиркнула на далекі гори, які розкинулися по холодному обрію, наче розвалені пасочки з піску. Ніде не було ані дерева, ані навіть скелі. Лише пісок, холодні зірки та...
Вона швидше відчула, аніж почула, якийсь рух, і повернулася, тримаючи пірамідку так, ніби це був кийок. Пірамідка з відчутним ударом зустріла Потвору-Саймона в стрибку, але, щойно впавши на землю, істота перевернулася і з неприємною легкістю зірвалася на ноги. Потвора почула, як Еск перехопило подих, і помітила страждання в її очах. Вона на хвилю зупинилася.
— А, тобі неприємно, чи не так? Не любиш, коли інша людина страждає, еге ж? Принаймні, ця людина.
Потвора-Саймон обернулася, зробила знак, і дві високі Потвори, наблизившись непевними кроками, міцно схопили її за руки. Очі хлопця змінилися. Чорнота зникла, і Еск зустріла Саймонів власний погляд. Він позирнув на Потвор і спробував вирватися, але одна з них обхопила його талію кількома парами мацаків, а інша тримала його руку найбільшою на світі клешнею.
Потім він побачив Еск, і його погляд упав на скляну пірамідку.
— Тікай! — просичав він. — Забери це звідси! Не дай їм отримати її!
Його обличчя скривилося, коли клешня стиснула його руку.
— Це фокус? — спитала Еск. — Хто ти насправді?
— Ти що, не впізнаєш мене? — скрушно сказав він. — Що ти робиш у моєму сні?
— Якщо це сон, то я б хотіла прокинутися, будь ласка, — сказала Еск.
— Послухай. Ти маєш негайно тікати, розумієш чи ні? А не стояти, роззявивши рота.
— ВІДДАЙ НАМ ЦЕ, — промовив холодний голос у голові Еск.
Еск поглянула на скляну пірамідку з безтурботним світом усередині й підняла здивований погляд на Саймона.
— Але що це?
— Подивись уважніше!
Еск вдивилася крізь скло. Коли вона примружувалася, Диск видавався зернистим, ніби складався з мільйонів крихітних цяточок. А коли вона уважно придивилася до цяточок...
— Це просто цифри! — вигукнула вона. — Цілий світ... Він весь зроблений з цифр!
— Це не світ, а ідея світу, — пояснив Саймон. — Я створив це для Них. Розумієш, Вони не можуть прорватися до нас, але тут ідеї стають речами. Ідеї реальні!
— ВІДДАЙ НАМ ЦЕ.
— Але ідеї не можуть нікому зашкодити!
— Я перетворив речі на цифри, щоб зрозуміти їх, але Потвор цікавить лише влада, — гірко сказав Саймон. — Вони занурилися в мої цифри, як...
Він закричав.
— ВІДДАЙ НАМ ЦЕ, ІНАКШЕ МИ РОЗІРВЕМО ЙОГО НА ШМАТКИ.
Еск подивилася в найближчий страхітливий писок.
— Звідки я знаю, що вам можна вірити? — спитала вона.
— ТИ НЕ МОЖЕШ НАМ ВІРИТИ. АЛЕ ТИ НЕ МАЄШ ВИБОРУ.
Еск оглянула кільце морд, які не міг би полюбити й некрофіл; морд, склеєних з відходів рибного ряду; морд, складених із випадково вибраних частин істот, що мешкають в глибоких норах на океанському дні та у сповнених привидів гротах; морд, недостатньо людиноподібних, аби зловтішно чи хижо посміхатися, але сповнених тієї ж загрози, що й підозрілий трикутний плавець у воді поряд із необережним відпочивальником.
Вона не могла їм вірити. Але не мала вибору.
Тим часом у місці, віддаленому на товщину тіні, відбувалося інше.
Студенти прибігли назад до Великої зали, де Прямокут та Бабуня Дощевіск зчепилися в чародійському еквіваленті індіанського армрестлінгу. Плитка під ногами Бабуні напіврозплавилася й тріщала, а стіл за спиною Прямокута пустив корені й уже встиг рясно вродити жолудями.
Один зі студентів заслужив одразу кілька медалей за відвагу, насмілившись потягти Прямокута за мантію...
І тепер усі з’юрмилися у вузенькій кімнатці, дивлячись на два непорушні тіла.
Прямокут скликав лікарів тіла й духу, і в кімнатці загуло від чарів, коли вони взялися до роботи.
Бабуня постукала чарівника по плечу.
— На два слова, юначе, — сказала вона.
— Який там юнак, — зітхнув Прямокут. — Який там юнак.
Він почувався витиснутим досуха. Йому вже десятки років не доводилося брати участь у чародійських дуелях, хоча серед студентів це було звичною справою. І він мав вкрай неприємне відчуття, що врешті-решт Бабуня перемогла б. Боротися з нею було все одно, що намагатися вбити муху на власному носі. Він не міг второпати, що за затьмарення штовхнуло його на цю спробу.
Вони з відьмою вийшли в коридор і завернули за ріг, до вікна зі зручним підвіконням. Бабуня всілася, сперши мітлу на стіну. Назовні по дахах важко барабанив дощ, і кілька зиґзаґів блискавки засвідчили, що на місто насувається буря, не гірша за ті, що траплялися у Вівцескелях.
— Це був таки дивовижний виступ, — сказала вона. — Кілька разів ви ледве не перемогли.
— О, — сказав Прямокут і пояснішав. — Ви справді так думаєте?
Бабуня кивнула.
Прямокут поплескав себе по різних місцях мантії й видобув просмолений кисет та рулончик цигаркового паперу. Коли він витрушував крихти не найсвіжішого тютюну та скручував напівпорожню самокрутку, його руки тремтіли. Він провів по триклятій цигарці язиком і ледве зволожив її. Тут у глибинах його свідомості сплив віддалений спогад про хороші манери.
— Ем-м, — сказав він. — Не заперечуєте, якщо я закурю?
Бабуня знизала плечима. Прямокут кресонув сірником по стіні й безуспішно спробував хоч би приблизно сумістити вогник та цигарку в одній точці простору. Бабуня акуратно взяла сірника з його тремтячої руки й допомогла прикурити.
Архіректор затягнувся, ритуально прокашлявся і прихилився до стіни; в присмерках коридору тліючий кінчик його цигарки був єдиним джерелом світла.
— Вони рушили в мандри, — сказала нарешті Бабуня.
— Я знаю, — сказав Прямокут.
— Ваші чарівники не зможуть повернути їх назад.
— Це я теж знаю.
— Але вони можуть повернути щось інше.
— Краще б ви цього не казали.
Вони замовкли, міркуючи над тим, що могло б повернутися щось, здатне вселятися в живі тіла й діяти майже як їхні справжні власники.
— Можливо, це моя провина... — одночасно почали вони й вражено спинилися.
— Ви перша, пані, — запропонував Прямокут.
— Ці ваші цигарки, — поцікавилася Бабуня. — Вони заспокоюють нерви?
Прямокут розтулив рота, щоб дуже чемно вказати, що тютюн — це звичка, зарезервована за чарівниками, але передумав. Він простягнув Бабуні кисет.
Вона розповіла йому про народження Еск і прихід старого чаклуна, і костур, і Есчині прориви в чародійстві. На час завершення розповіді відьма успішно скрутила тонкого щільного циліндрика, який горів блакитним вогником і змушував її очі сльозитися.
— Не знаю, чи не краще було б і далі нервувати, — прохрипіла вона.
Та Прямокут не слухав.
— Неймовірно, — сказав він. — То, кажете, дитина ніяк не постраждала?
— Принаймні, я нічого такого не помітила, — відповіла Бабуня. — Костур був... ну, на її стороні, якщо ви мене розумієте.
— А де цей костур зараз?
— Вона сказала, що кинула його в річку...
Старий чарівник і літня відьма подивилися одне на одного, і спалах блискавки за вікном освітив їхні обличчя.
Прямокут струснув головою.
— Річка розливається, — сказав він. — Один шанс на мільйон.
Бабуня похмуро посміхнулася. Це був той тип посмішки, від якої розбігаються вовки. Відьма рішуче підхопила свою мітлу.