— Вір мені, Боб, що з тобою нічого не станеться. Потримайся місяць, а коли скінчаться досліди, ми з тобою гульнемо так, що аж чортам стане моторошно!.. Якби ти тільки знав… Адже два роки тому і я отам, на Бруклінському мосту… Е, та що згадувати!
Джо подав руку на знак миру, і Борис в’яло потис її. Що ж — товстунець не винуватий. Кожен робить свій маленький бізнес. Кожен хоче жити…
Досліди, на які запродав себе Борис Коровій, — і яких він так боявся, — вразили його своєю надзвичайною прозовістю. Напівтемна кабіна, обшита звукоізоляційним матеріалом, крісло на кшталт зуболікарського та екран осцилографа над кількома рядами важельків і кнопок — оце і вся обстановка. Коли сядеш у крісло — на голову насувається щось схоже на водолазний шолом. Важельки м’яко, але владно, повертають вилиці і щелепу, аж доки зафіксують у потрібній позиції. А потім Хілл чи його помічник Ваулс промовить неголосно: “Почали!” — і можеш ти дрімати, чи пригадувати, чи мріяти — байдуже. В шоломі щось тихесенько, по-комариному, дзижчить, — аж кортить прогнати капосну комаху, що раз по раз кусає в начисто поголену голову. Але то не комар. То в живий мозок втинається віброзонд — тонший за найтоншу волосинку, неймовірно пружний і міцний монокристал платино-іридієвого сплаву. Для нього не існує перепон. Він пронизує шкіру, черепну коробку, занурюється все глибше й глибше у лабіринт клітин. Його руху навіть не помічаєш, бо сам мозок не сприймає ніяких подразнень, але на екрані осцилографа видно, як вихиляється, витанцьовує, шалено гасає яскраво-зелена химерна лінія. Про що вона розповідає? Невідомо. Клацають перемикачі, вправні руки крутять якісь важельки, натискають на якісь кнопки… 1 ось уже лінія загальмовує свій рух, перетворюється на мляву змійку, а та, у свою чергу, випростується в нерухому пряму лінію. Це означає, що десь там, у підземеллі, де розташована найграндіозніша електронно-обчислювальна машина світу, досягли резонансу струмів, і що ще одна довжелезна послідовність логічних елементів схеми готова для безпосереднього контакту з людиною.
Як він буде здійснюватися, отой контакт?.. Борис якось запитав про це містера Хілла, але той відбувся чемним жартом з простим підтекстом: мовляв, не твого розуму справа!.. І ця, здавалося б, дрібниця дошкульно вразила, хлюпнула в груди пекучої отрути. А втім — що ж: продався, то й мовчи!
Збігали дні. Досліди поступово почали ускладнюватися. На вимогу Хілла, — рудий Ваулс тепер майже не потикався в лабораторію, — Коровін мусив то думати про щось цілком певне, то читати формули й таблиці, а то й просто ворушити кінцівками. І якщо досі зондування мозку не сприймалося абсолютно, то нині все частіше виникали несподівані, загадкові ефекти. То перед Борисовими очима раптом спалахувало яскраве світло, то вчувалися знайомі голоси, то знемагала спрага, то трусила лихоманка. І хоч Хілл пояснив, що це так і має бути, бо віброзонд торкається відповідних ділянок мозку, Коровіну часом ставало моторошно.
Одного разу його раптом охопив шалений напад люті. Трощити! Вбивати! Нищити! Душити!.. Байдуже кого, аби тільки зараз, негайно!.. Він смикнувся, щоб вирватися, — тепер його руки й ноги прив’язували до крісла… і раптом схаменувся: та що це? Звідки?.. Може, так настає божевілля?
— Заспокойтеся, містер Коровін!.. — Хілл турботливо подав йому склянку води. — То був центр агресії — найважливіша… і найшкідливіша! — ділянка мозку людини… Заспокойтеся. А я зараз ввімкну ваш центр насолоди…
Він пішов до пульта, поклацав якимись перемикачами. Трошки голосніше задзижчало в шоломі. Легенький укол… Очікування. Стривай: чому це все довкола стало таким яскравим? Чому так легко й приємно на душі?.. А це… Що це за почуття, — радість, задоволення, насолода?.. Ні, ні, — щось у тисячі разів сильніше, всеосяжне і безіменне, — екстаз і блаженство, їжа для помираючого з голоду, вода для спраглого! Бракувало слів, не вистачало образів, кожен нерв трепетно благав: ще… ще… хай триває оцей стан солодкої нестями… не уривайте його… не уривайте…
Та раптом згасло неземне сяйво, розтало піднесення, насунувся тоскний неспокій. І пролунав голос Хілла:
— На сьогодні досить, містер Коровін… Ви вільні.
Борис підвівся, похитуючись. Ні, долари таки не дістаються задарма! За оці шість годин він втомився так, наче розвантажив вагон вугілля.
А далі стало ще важче. Щойно віброзонд втинався у мозок і Хілл клацав вимикачем, Коровін одразу ж починав відчувати, що в його свідомість настирливо вдирається якась чужа, тупа сила. Здавалося, її головним завданням було протидіяти всьому, що він робив. Важко поворухнути рукою — вона, як свинцева. Важко вимовити слово — не скоряється язик. Навіть процес мислення вимагав великого фізичного напруження.