Коли одчайдушні зусилля вивільнити руку скінчилися невдачею, Пауль облишив марні спроби. Він усе ще не втрачав надії визволитись, але насамперед мав відпочити, бо навіть для його по-справжньому богатирського організму сьогоднішнє перевантаження було надмірним.
Зараз найдужче хотілося заснути, — заснути буквально в кількох метрах від мети… і за кілька годин до загибелі, бо антирадіаційний захист протримається щонайбільше півдоби. Смерть його не лякала: альянт, який зрікся свого обов’язку, втрачає право на горде звання Людини, а саме існування стало йому обтяжливим шість днів тому, коли розкрилася жахлива, ганебна таємниця друга, перед яким схилявся все життя. Непокоїло тільки одне: чи пощастить здійснити задумане?
Пауль поквапно намацав губами пластиковий мундштук лінії живлення, затис його зубами. В рот порскнув духмяний струмінь біостимулятора. Вмить прояснилося в голові, силою сповнилися м’язи. Третя доза за три години, — надто багато. Але іншого виходу немає. Треба за всяку ціну звільнити ув’язненого раба. Навіть урвавши його нестерпні муки смертельним імпульсом квантового випромінювача. І це буде не вбивство, а самогубство.
“Самогубство?!” — Паулеві знову стало моторошно, як у ту мить, коли читав жахливі рядки Мартової сповіді.
На той конверт він натрапив зовсім випадково, шукаючи, — на Мартове ж прохання, — чернетку його недокінченої праці про конвергенцію нейтрино. Якби не напис: “Паулеві. ОСОБИСТО”, він ніколи б не зазирнув у той пакет. І, може, краще було б не зазирати!
Листа було написано дванадцять років тому. Його тон був розпачливий, а зміст — невимовно страшний. Тільки тепер Пауль дізнався, що невдалі, як він гадав досі, експерименти з суперпозитронним мозком “Дельта”, — експерименти, в яких він, людина залізного здоров’я і надміцної нервової системи, грав роль піддослідної тварини, — кінчилися неймовірним, приголомшуючим успіхом! Вони мали на меті всього лише добитися безпосереднього контакту оператора з кібернетичною спорудою, не знаючи того, що нейтринофор-сканатор передавав “Дельті” не тільки біоструми-команди мозку Пауля, а буквально всю інформацію, накопичену в ньому за всі двадцять вісім років його свідомого життя і навіть успадковану від предків! А мільярди клітин суперпозитронного мозку поглинали цю інформацію жадібно; між ними виникали все нові й нові причинно-логічні ланцюжки; утворювалися рефлекси, — спочатку примітивні, а потім дедалі складніші. І кінець кінцем сталося так, що замкнена в товстезній панцирній оболонці пінокерамічна маса УСВІДОМИЛА СЕБЕ РОЗУМНОЮ ІСТОТОЮ. Людиною на ім’я Пауль. Тільки НІМОЮ, СЛІПОЮ І ПАРАЛІЗОВАНОЮ!
Тепер Пауль знає, коли саме це відбулося. Тепер він розуміє, чому кожен подальший експеримент з “Дельтою” вимагав значно більшого напруження, аніж попередні. Так було тому, що в отій мертвій, здавалося б, керамічній піні поступово формувалися зачатки свідомості, яка дедалі дужче опиралася зовнішньому втручанню, а шолом нейтринофора-сканатора передавав оці наростаючі сигнали протидії в мозок Пауля. Той, звичайно, перемагав, бо мав значно більший потенціал. Але настала мить, коли інформативні спроможності обох систем стали однаковими. Пауль пам’ятає: його раптом наче молотом по голові ударили; він осліп і оглух, втратив нюх і відчуття дотику. Не міг мислити. Тільки ледь-ледь ворушилася квола думка: “Я — Пауль..”, а їй — зовсім по-дурному! — заперечувала інша, така ж немічна: “Ні, Пауль — це я!”
А далі — короткий провал у пам’яті. Короткий для нього, Пауля. Він кліпнув очима і побачив, що він — на ліжку у клініці Служби Життя. Почував себе цілком добре, мав ясну свідомість. Тільки здивувався, помітивши яскраву зелень дерев за вікном: як це могло статися, адже він ще сьогодні вранці прийшов з Академічного містечка до лабораторії на лижах?! Лікар у відповідь промимрив щось невиразне і дав випити якісь ліки…