Лише через тиждень він дізнався, що був непритомний понад сто днів. І що їхньої лабораторії вже не існує: в сусідньому корпусі вибухнув незбалансований гравітрон. І що Март лишився живий тільки тому, що саме в цю мить був біля ліжка непритомного Пауля, далеко від колишнього інституту. Розпитувати про долю “Дельти” не було смислу: навіть якщо її надміцний панцир витримав пекло гравітаційного вибуху, поткнутися до тієї зони можна буде хіба через кілька років, коли хоч трошки знизиться рівень радіації. Про повторення дослідів з суперпозитронним мозком Март і слухати не хотів. Мовляв, спроба не тільки невдала, а й принципово хибна, не кажучи вже про небезпечність для оператора.
НЕВДАЛА!.. Він тоді так майстерно імітував байдужість, що в Пауля не зародилося ніякого сумніву. Але ж саме в ті дні Март писав сповнені розпачу слова: “…Пауль! Друже мій вірний! Я гарячково шукаю можливості дати Йому хоча б зір і мову. Ти уявляєш весь жах становища?! За час твоєї хвороби ми помістили Його в корпус атомохода. Ні, не для того, щоб послати на розжарену Венеру, — хай там повзають бездушні примітивні автомати! Просто Він таким чином одержував можливість самостійно пересуватися і вивчити світ. Спілкуватися з людьми… І, мабуть, усе було б добре, коли б не отой жахливий вибух… А втім, буду щирий до кінця. Як ти вже знаєш, гравітрон вибухнув уночі в переддень свята. Загинув тільки черговий оператор, хоч усе довкола було зруйновано вщент. Каюсь: коли я вперше побачив руїни нашої лабораторії, я подумав лиш одне: “Як добре, що для Нього все скінчилося!” Я наполегливо доводив самому собі, що Він, твій психодвійник, справді загинув і що загибель для Нього була кращою за існування. І водночас знав: нічого з Ним не сталося. Адже корпус атомохода має двадцятикратний запас міцності навіть для жахливих умов роботи на Венері; Його антирадіаційний захист дозволить працювати навіть в епіцентрі ядерного вибуху. Але Він ще не мав найголовнішого: квантових випромінювачів. Отож і не зможе вибратися з завалу самотужки. А допомогти Йому можна буде лише через кілька років, коли спаде рівень радіоактивності.
Вір мені, друже: я ХОТІВ пересвідчитися в Його загибелі. Однак цілий день кружляв на дискольоті над руїнами інституту, повсякчас тримаючи нейтринофор на форсованому режимі. Сьогодні я перехопив Його нейтринограму, — ледь чутну серед “білого шуму”: “… завалений… мікрофони і фотоелементи зруйновано… диск нейтринофора пошкоджено — передачі сприймаю на рівні фону… Мені страшно, Март… Невимовно страшно… Де ти, Март? Хоча б озвися!..”
Пауль, я НЕ МІГ озватися в ту мить! Не міг, бо мені перехопило подих. Не міг, бо нічого було сказати. Не міг, бо моя відповідь скидалася б на спалах блискавки серед ночі, після якого темрява видасться ще густішою і страшнішою: адже Він сприймає передачі нейтринофора з мінімальної відстані, в межах смертоносної зони радіації, де навіть у скафандрі вищого захисту я міг протриматися хіба що кілька хвилин…
Що робити, Пауль?! Як повернути Йому бодай частку людського сприйняття? Як надати Йому можливість хоча б спілкуватися з людьми?..”
На цьому лист кінчався. Март не надіслав його Паулеві. Проте Пауль тепер добре розуміє, чому дванадцять років тому, після зруйнування лабораторії, Март назавжди облишив досліди з позитронними кібернетичними системами і всі зусилля скерував на удосконалення нейтринного зв’язку. За десять років спільної роботи вони вдвох домоглися того, що нейтринофори — важелезні скрині, напхом напхані найскладнішим начинням — перетворилися на портативні, замалим не кишенькові апарати, а радіус їхньої дії збільшився в десятки разів.
Так, Пауль збагнув, задля чого все це робилося. Але усвідомив він і те, що Март недарма змовчав про ув’язненого під руїнами їхньої лабораторії психодвійника людини. Простий логічний аналіз підказував: коли навіть з допомогою примітивного нейтринофора Март зумів перехопити його передачу ще тоді, то нинішня досконала апаратура дозволяє встановити з ним цілком надійний і сталий зв’язок. А Март цей зв’язок і підтримує.
Шукати довелося недовго. В куточку шухляди письмового стола в Марта стояла скринька, повна стандартних бланків нейтринограм. Шукаючи чернетки Мартового рукопису, Пауль бачив цю скриньку, але просто не звернув на неї уваги. А тепер він гортав оці бланки з наростаючим відчуттям жаху та огиди. Всі нейтринограми були підписані однаково: “Пауль, особистий індекс № 0000-000000”; на всіх картках замість характерних реалів були прокреслені прямі лінії, а це свідчило, що надсилач нейтринограми — глухонімий, сліпий, позбавлений нюху і відчуття дотику.