Інформативний зміст карток був надзвичайно стислий і торкався, головним чином, математичних аспектів теорії нейтринного зв’язку.
У Пауля аж мурашки по спині перебігали: адже саме ось цю формулу Март написав там-то і тоді-то; а це твердження вони розробляли спільно… Стривай, чи спільно? Тепер пригадується: як і завжди, першу ідею подав Март…
Зародилася — і дедалі зміцнювалася — жахлива підозра: скориставшись із безпорадного становища психодвійника, який, маючи інтелект академіка, міг, до того ж, працювати двадцять чотири години на добу без перепочинку, Март обернув його на покірного раба! О, як мало було потрібно для цього! Промовити хоч кілька слів до нещасної істоти, передати по лінії нейтринного зв’язку концерт чи репортаж з Марса, — та й годі. Керамічній піні, що відчула себе людиною, не треба ні їжі, ні повітря; запасу атомної енергії в реакторі вистачить на сотні, а то й тисячі років. І тільки в одному ця істота відчувала гостру, ненаситну жадобу, — жадобу свіжої інформації. А право на її постачання узурпував академік Март. РАБОВЛАСНИК Март.
Хоч як страшно було про це думати, та все ж це тільки припущення. Але ось на очі Паулеві трапилася картка, що починалася словами:
“Доповідаю тобі, володарю мій…” А наступна— ще страшніша: “Ти вихваляв свого покірного раба, але…”
А у Пауля аж голова запаморочилася: він, завжди такий витриманий і тактовний, люто вилаявся і шпурнув скриньку з картками в нішу утилізатора — хай зникнуть, розвіються на атоми, щоб сліду не лишилося!
Удар був жахливий. Це було страшніше, аніж почути про Мартову загибель. Смерть друга не руйнує його образу, а навпаки, усталює, навічно фіксуючи в пам’яті живих усе найкраще, що було в ньому. Нині ж образ розпався. Вже не було друга. Не було альянта. Був гиденький, дрібний чоловік, який аж у двадцять першому столітті виявив риси тих, що тільки-тільки дістали право називатися людьми.
Рабовласник… З цього звання древні римляни пишалися. Кріпосники середньовіччя — вже встидалися. Але, мабуть, не тільки черевані-фабриканти та твердолобі поміщики Російської імперії, а й найвидатніші тогочасні гуманісти підняли б на глум усякого, хто закинув би їм рабовласницьке ставлення до кількох центнерів закутої в панцир керамічної піни. Одначе — міняються обставини, міняються критерії. Тепер інакше як рабовласником академіка Марта не назвеш. І саме через це академік Пауль, його альянт, почувши тривожний виклик індикатора життя, зняв з руки браслет, який не знімається ніколи, доки живе людина. Ось через що він відповів тільки аж на третій екстраординарний виклик Служби Життя, а коли пролунав четвертий — дав зрозуміти Мартові, що дізнався про всю глибину його падіння: “ПРИЙДУ НА ДОПОМОГУ, КОЛИ СЛІПИЙ ПРОЗРІЄ, А НІМИЙ ЗАГОВОРИТЬ”.
Усі ці дні він марно намагався зв’язатися зі своїм психодвійником, використовуючи нейтринофор, що стояв у кабінеті Марта. Психодвійник не відповідав. Цілком імовірно, Март використовував якийсь потаємний, відомий тільки йому код. Отож, вичерпавши всі можливості нейтринного зв’язку, Пауль вирішив вступити в контакт із своєю психокопією особисто. Ось чому він опинився серед руїн колишнього Інституту Актуальних Проблем.
На жаль, він не дійшов до мети буквально кілька метрів.
Пауль смикнувся ще раз. Напружив до найостаннішої межі свої могутні м’язи чемпіона з важкої атлетики. Аж потемніло в очах, але таки вдалося пересунути рукав скафандра на скількись там сантиметрів у потрібному напрямку. Відпочивши трошки, вчетверте сьорбнув біостимулятора, — хоч це вже загрожувало шоком, — повторив свій одчайдушний ривок — і знову відвоював кілька квадратних дециметрів конче потрібного “життєвого простору”. Всі подальші зусилля були марні — рукав наткнувся на вертикальну стіну. Тільки й того, що квантовий випромінювач був тепер скерований не вбік, а вперед. Мало радості з цього; щоб звільнитися від клятої брили, промінь треба спрямувати назад і вгору. Проте хто знає, як вона там тримається? Чи не зрушить з місця, якщо зруйнувати променем завал?
Єдине, що непокоїло Пауля, — щоб не креснув цей промінь по “Дельті”, — він уникав слова “психодвійник”, як уникав його і Март у своєму незакінченому листі. Може, “Дельта” навіть мріє про благословенне небуття, — воно покладе край ганебному рабському існуванню. А якщо ні? Якщо в цій кібернетичній істоті жадоба життя перевищує все, в тому числі й почуття гордості та самоповаги?.. Тож насамперед треба порозумітися з цією істотою, дістати з першоджерела підтвердження того, що академік Март справді переслідував мерзенну, суто егоїстичну мету.