Всі пристрої керування, на щастя, було припасовано до рукоятки випромінювача. Пауль ввімкнув його на мінімальний радіус дії в низькотемпературному режимі: промінь не стільки різав залізобетон, скільки випаровував воду з його тріщин, а результат цього був такий, ніби в глибинах брили вибухали тисячі мікродоз тротилу, — вона розтріскувалася, осипалася градом уламків, які знову затискували рукав скафандра, відбираючи так важко завойований простір.
Він перемкнув випромінювач на режим різання і через деякий час почув приглушене стінками скафандра шарудіння. Отже, попереду — отвір, куди почали сипатися уламки. Так-так, ось уже й рукав дещо звільнився, його можна пересувати сантиметрів на двадцять ліворуч.
Скільки дозволяв шарнір випромінювача, Пауль поширив той отвір. Та тільки що з того: в оту конусовидну амбразуру він не зміг би просунутися, навіть якби й зовсім звільнився з-під брили. А куди веде ця діра — невідомо, її стінки ледь-ледь окреслюють зблиски тьмяної лампочки внутрішнього освітлення шолома.
Добре, хоч ситалові ілюмінатори дають широке поле для огляду. Правда, доводиться неприродно викручувати шию, та все ж можна позирнути вперед. От якби прожектор! Але він-на грудях, притиснутий до землі.
А стривай-но, стривай… Адже випромінювач діє!
Пауль крутнув регулятор аж до краю, на режим “Плазма”, ввімкнув систему подвійного фокусування. Тепер уся могутня енергія генератора хлюпне єдиним імпульсом у тонісінький промінь, який навряд чи завдасть якоїсь шкоди “Дельті”, зате змусить засяяти яскравіше Сонця ту точку, в яку влучить.
І справді: щойно Пауль натис на кнопку, як темний отвір перед ним спалахнув нестерпно яскравим фіолетовим сяйвом. Добре, що догадався заплющити очі, бо навіть тепер довелося перечекати кілька секунд, поки потьмяніє розжарена цятка на протилежній стіні великого приміщення.
Пауль упізнав: це був головний бокс їхньої колишньої лабораторії. Саме тут випробовували перші типи ще дуже примітивних кібернетичних всюдиходів, які мали стати невтомними й невразливими дослідниками Венери. Тут стояла “Дельта” дванадцять років тому, коли завершувалася спроба “контакту” людини з машиною… О, той контакт!.. Як він дорого коштує всім трьом: Паулеві, Мартові, і… і отій керамічній піні, що усвідомила себе людиною, — а отже, стала мислячою істотою, з усіма її пориваннями, надіями… і правами!
Пауль аж скрипнув зубами: сто чортів, та невже так і не вдасться допомогти цій нещасній істоті за ті кілька годин, що йому лишилося жити?! Ще і ще раз напружував сили так, що мало не втрачав свідомості; сантиметр по сантиметру відвойовував місце, щоб хоч трошки пересунути важенний рукав скафандра; раз по раз стріляв поодинокими імпульсами випромінювача, аби освітити бокс, та все марно — “Дельти” в цьому приміщенні не було.
Пригадалися рядки з Мартового листа: “За час твоєї хвороби ми помістили Його в корпус атомохода”. І — уривок з нейтринограми: “…завалений… мікрофони й фотоелементи зруйновано…”
Але ж цей бокс майже не був пошкоджений під час вибуху. Правда, могутні сталеві рейки його скелі прогнулися, а панцирні стіни зібгалися в гармошку, та все ж він витримав найжорстокіший іспит, бо його й будували для відтворення в ньому найпекельніших умов, за яких доведеться працювати кібернетичним всюдиходам на Венері чи на Меркурії. Коли б “Дельта” лишилася тут, вона не зазнала б пошкоджень. Отже, Март обладнував її в монтажному залі, а той мав звичайнісіньку стелю, яка й рухнула під час вибуху.
Монтажний зал — поряд. Пауль намагався пригадати розташування апаратури та верстатів і визначити можливе місце перебування “Дельти”. Хоч сяк, хоч так, а виходило, що все одно — поза межами конуса, якого здатний описати промінь квантового генератора. Та далі зволікати не можна.
На максимальному режимі безперервного випромінювання Пауль обвів фіалковим променем контур майбутнього отвору. Він потай сподівався на те, що завал у монтажному залі просто виштовхне вирізану ділянку панцирної стіни, бо інакше всієї енергії кваркових батарей не вистачило б, щоб пропалити хоч скількись там пристойний отвір. Його сподівання справдилися: після того, як він разів п’ять пройшовся променем по контуру, поступово розширюючи щілину, шматок стінки спочатку осів, потім здригнувся і раптом рвучко хитнувся вперед, наче кимось підштовхнутий.