Ясно: натуральний ряд чисел! Машина хоче показати, що вона здатна на логічні дії і шукає контакту. То треба їй допомогти.
Пауль притримав щупалець негнучкими пальцями рукавички, у тому ж темпі вистукав продовження: “тук-тук-тук-тук”, — ось тобі, мовляв, четвірка, а ось — п’ятірка…
І знову ініціативу перехопила машина. Тепер уже значно повільніше вона почала передавати цілу серію груп сигналів різної тривалості. Замовкла, чекаючи на відповідь, а не дочекавшись, повторила передачу.
Пауль догадався: йдеться про порядковий номер літери в алфавіті. Так, так: дві трійки — “в”, “в”. Одинадцять — “і”. Шістнадцять — “м”. Чотирнадцять — “к”. Сімнадцять — “н”. Отже — “В-В-І-М-К-Н…”. Ясно: “ввімкни”. Але що треба ввімкнути?.. Ага, “ввімкни радіо”.
Еге, люба машино, коли б академік Пауль міг ввімкнути радіопередавач, він не сподівався б на твою допомогу, бо ця кнопка — поруч тумблера сервомоторів “кістяка” скафандра, які легко підняли б оту ненависну брилу залізобетону, що не дає поворухнутися. Допомагай, друже! А тоді вже й поговоримо з тобою — і по радіо, і з допомогою нейтринофора.
Марудна то праця — передавати текст нумерацією кожної літери та ще й відлічувати її місце в абетці. Але, на щастя, машина виявилася кмітливою; все розуміла з півслова і уривала його передачу сімома імпульсами — “є!”. Мовляв, давай далі. А коли Пауль закінчив — просигналила після довгої паузи: “Готуйся!”
“Краб” пересунувся праворуч і зник з поля зору. Мабуть, гоніовізор злагоди зараз пильно досліджує завал, а її позитронний мозок гарячково аналізує, куди саме слід скерувати зусилля “клешні”, аби досягти максимального ефекту. Треба було обчислити всі граничні кути зсуву, тензори навантажень, можливий і припустимий перерозподіл мас, векторні діаграми траєкторій кожної брили зокрема. Справа це нелегка, отож “краб” довго не подавав ніяких ознак діяльності, — так довго, що Пауль занепокоївся, Та ось, нарешті, крізь залізобетон і захисні шари скафандра продерся приглушений потрійний сигнал… потім — подвійний. А коли пролунав третій — Пауль щосили випнув спину, спираючись на руки й на ноги. Він чув: щось лущить і скрегоче, — чи руйнуються надміцні кисневі балони за плечима, чи рвуться іржаві прути арматури, — а то вже було байдуже, бо лещата, в яких він перебував кілька годин, поступово розсувалися; хоч і дуже повільно, брила піддавалась.
Щось важко гупнуло. Зашурхотіли камінці. Пауль відчув, що вже може випростати рукав скафандра. Хутенько висмикнув руку в грудну порожнину свого панцирного сховища, клацнув тумблером вмикання сервомоторів. О, тепер він нічого не боявся! Сталевий “кістяк” скафандра, як найпотужніший домкрат, може підняти сотні тонн, а керувати ним надзвичайно просто-сервомотори тільки дублюють рухи кінцівок.
Справді: брила над ним стала слухняною; незначне зусилля лівої руки — і ось уже важелезну залізобетонну покрівлю піднято майже на метр. Лишається закріпити її, аби звільнитися повністю. Це зробити непросто, бо рукав з випромінювачем досі не вдається підняти догори. Проте кінець кінцем упорався й з цим. І ось коли промінь квантового випромінювача намертво приварив знавіснілу брилу до сусідніх і можна було вільно рухатися — Пауль відчув, що втрачає сили. Він похапливо проковтнув ще одну дозу біостимулятора, — п’яту дозу, максимально можливу дозу для людини з найміцнішим здоров’ям.
Але не допоміг навіть стимулятор. Втома зникла, зате свідомість огорнула тупа й легковажна ейфорія, все здавалося чудним і безглуздим: чому він опинився тут? що намірявся робити? а чи потрібно взагалі щось робити, коли так приємно гудуть у голові джмелі, а м’язам так солодко відпочивається?
Та водночас десь у підсвідомості настирливо і докучливо бубонів чийсь голос: “Ввімкни радіопередавач! Ввімкни радіопередавач”!
Пауль насторожився, схаменувся. Натис на кнопку рації. Хутенько перебіг весь діапазон. Спіймав уривок передачі:
— …сталося, що сталося?.. Чому ви опинились тут?
Сп’яніння як рукою зняло. По спині пробіг мороз. Він упізнав СВІЙ ВЛАСНИЙ голос. Та ще й не спотворений звукозаписом, а такий, яким його чує кожна людина своїм ВНУТРІШНІМ слухом, через кістки черепа!.. Отже, “краб” — ніщо інше, як “Дельта”… в якій ув’язнено психодвійника академіка Пауля!
— Я вас слухаю… Як вас звати?
— Я “Дельта”, “Дельта”… А ви?
— Я… — йому перехопило мову. — Я — академік Пауль. Чи не…
— Стривайте. Ви повністю звільнилися?.. Тоді — негайно виходьте геть із зони. З радіацією не жартують!
— Я піду тільки після того, як поговорю з вами.