А молодші в ці хвилини пробиралися потаємними стежками до Глом-фіорду, — під ту скелю, з якої три місяці тому мало не шубовснув слідом за мішком ячменю старий Нільсен.
Там, у глибокій розколині, лежить привалене камінням хитромудре спорядження легкого водолаза та плескаті магнітні міни, кожна з яких може висадити в повітря чималий пароплав.
— Ну, Інгрід, попрощаймося! — Сігурд застебнув на собі ранець з кисневими балонами, перевірив маску та повітряні подушки з прикріпленими до них мінами, і підійшов до дівчини.
Вона відчула: це кінець. Ніколи, ніколи більше не побачить вона лагідних і веселих сірих очей, не почує басовитого любого голосу, не відчує дотику гарячих сильних рук. Їй хотілося вчепитися в коханого, не відпустити ані на крок, щосили закричати: “Не дам! Не дам!”
Та вона притамувала смертельний жах і пекучу тоскноту, змусила себе говорити спокійно:
— Іди, мій любий! Іди, рідний!.. Я чекатиму на тебе отут…
Вони поцілувалися похапцем, — так, наче саме на прощання і не вистачило часу, — Сігурд натяг маску й ступнув у воду.
Хлюпнула об берег легенька хвиля. По гладесенькій поверхні Глом-фіорду пішли кола.
Ось зникли й вони.
І тільки тепер Інгрід похопилася, що так і не запитала Сігурда, як його звуть насправді, звідки він… Але хай пізніше. Він розповість їй все, все!
Вона лягла на камінь, підперла голову руками, до болю в очах вдивлялася у протилежний берег, біля якого ось-ось мала з’явитися баржа з “важкою водою”.
“Кров — не вода… — згадалося їй зовсім недавнє. — А якщо баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей”…
Аж ось у пітьмі вималювалася темна пляма… Баржа!.. Вона сунула повільно, невблаганно… Ще трохи, ще — і вона вийде за сталеву сітку, яка перетинає фіорд на всю глибину… Де ж Сігурд? Поспішай, любий, поспішай!
І він ніби почув її заклик.
Блимнув сліпучий спалах. Потім ще і ще. Прокотився громохкий вибух, задвигтіла земля. На поверхню води впали промені прожектора, заторохтіли кулемети.
Баржа зникла. Три міни розверзли її борти. Кілька тонн “важкої води” — речовини, яка призначалася для виготовлення першої німецької атомної бомби, — змішалися з солоною водою Атлантики, — змішалися навіки.
Море шумить.
Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії: зосереджене й похмуре.
Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.
На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. Її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно:
— Як же його звали?.. Як?
Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.
А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.
ДОВІЧНІ МУКИ ПЕКЛА
Земля не відповідала. Мовчали Венера й Плутон, Марс і Меркурій. Тільки ледь чутні сигнали маяків астероїдної смуги свідчили, що апаратура працює нормально. Та саме це й показувало, що слід облишити марні спроби, бо аварійному лазеру бракує потужності. І все ж Кім уперто не йшов з апаратної, сподіваючись на неймовірний випадок влучання скерованого променя в якийсь із рефлекторів інформаційних центрів Сонячної системи.
Нічого страшного, власне, не сталося: у п’ятому сторіччі Атомної ери зорельоти безвісти не зникають. Звичайно ж, ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилася безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг запобігти цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно з яким критичної миті все управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.