Це було давним-давно, в зоряній системі А-І, на блакитній планеті Земля.
Одного чудесного для Північної півкулі весняного дня раптово замовкли радіостанції, погасли екрани гоніовізорів, вимкнулися нейтринофори. І на всю Сонячну систему пролунав екстраординарний сигнал — відповідь альянта на ім’я Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75. Він перепрошував Службу Життя і все людство планети за свою егоїстичну поведінку і просив надіслати по нього швидкісний стратоплан, бо добиратися з Сибіру на неквапливому дискольоті надто довго. Повторювати сигнал не довелося: вже через кілька годин альянт-донор був біля ліжка свого помираючого друга.
Я знаю: ви знизуєте плечима — навіщо отака дикунська операція, коли протягом тих же кількох годин можна було виростити навіть дві нові нирки?.. Гай-гай, це було аж на початку двадцять першого сторіччя, коли медицина тільки-тільки спиналася на ноги.
Тож віддайте належне древнім лікарям: вони так майстерно провели операцію пересадки, що вже через тиждень обидва — і донор, і реціпієнт — були повністю здорові. Мало того: хоч і недовго їм судилося жити, — всього лише по сто десять років, — вони ніколи більше не хворіли. І за все їхнє коротке життя між ними й хмарка не пробігла. Март і Пауль були справжніми альянтами: вони народилися в один день, в один день і померли.
Стривайте, але чи померли?.. Збігали віки за віками; на Другій планеті тієї Сонячної системи, Венері, армія кібернетичних всюдиходів у жорстоких боях з природою завойовувала плацдарм для земного життя. Серед тих машин весь час були дві-найдосвідченіші і наймудріші; та не машини, власне, а люди в незвичайних панцирних шатах.
Скільки разів міняли вони оті шати на новітніші, досконаліші — не злічити! Скільки разів потрапляв кожен з них у такі обставини, коли, здавалося б, виходу не знайти! Але на допомогу поспішав інший, і тоді на всю Сонячну систему лунав заклик: “Тримайся, друже!” І дружба перемагала.
Кажуть, що й досі на площі Переможців Космосу столиці Північного континенту Венери стоять, сплівши руки, два металевих велетні, на ім’я Пауль і Март. Кажуть, що не загинули вони під час останнього катаклізму, а просто втомилися за сотні й сотні літ невтомної праці, отож і спочивають, доброзичливо поглядаючи на оновлену планету. Кажуть, що вони чекають створення першої фотонної ракети, щоб вирушити разом у далекі зоряні світи і пронести свою дружбу крізь безодню простору й часу.
Можливо, й так. Легенда лишається легендою.
БУДЬ МУЖЧИНОЮ, ВАЛЮ!
З пісні слова не викинеш: хоч Валентина Гармаш була справді однією з найвидатніших жінок XXI сторіччя, звання першої в світі Героїні Космосу вона дістала тільки тому, що трапилася помилка. Стверджую це з повною відповідальністю, бо переказую її власні слова. Як перший біограф моєї славетної сучасниці, я вивчив життя Валентини Гармаш від народження до смерті, написав про неї кілька книг. Проте майже всі вони починалися зі старту “Прометея”. Мені здавалося, що я не маю права згадувати про ту помилку, та й пригоди Першої марсіанської експедиції були настільки цікаві самі по собі, що для опису другорядних деталей не лишалося місця. А найголовніше — тоді ще була жива суперниця Валентини Гармаш, славетна балерина, яку я не називатиму на ім’я.
Аж тепер, коли минуле подаленіло, а героїв тієї епохи ми можемо бачити лише на екранах гоніовізорів, я можу розповісти про Валентину Гармаш усю правду. А щоб у мою розповідь не вкралися неточності, — адже людська пам’ять недосконала, — я просто перекажу вам сценарій, написаний мною піввіку тому; сценарій, який так і не було використано.
Отож уявіть: ще на екрані один по одному проходять титри стереофільму “Будь мужчиною, Валю!”, а за кадром уже лунає багатоголосе “уа!” немовлят.