Мабуть, у неї був дуже дивний вигляд, бо Віталій вперше подивився їй в очі пильніше, аніж звичайно. Сказав:
— З Днем Прометея, Валю!.. Ти сьогодні якась… якась особлива!.. Може… — він посміхнувся. — Може, знайшла Друга Серця?
То був жарт, та ще й не дуже розумний. А вона відповіла на нього з беззбройною щирістю:
— Так, знайшла, Віталію! Не за мертвими індексами, а за велінням живого серця!
— О, це цікаво! — він усе ще дотримувався тону легковажного базікання, проте насторожився. — І хто ж він, отой щасливий?
Але насторожилася й Лялька. О, закохані дівчата вмить помічають найменшу загрозу власному щастю.
— Секрет, секрет! — вихопилася вона. — Віталію, ну як тобі не соромно! Ти ж бачиш — Валя бентежиться!
Кілька слів — і розмову переведено на безпечні рейки. Хай тепер спробує прокласти повторну стежечку до провокаційного натяку про “веління живого серця!”.
Однак Валя була далека від розробки підступних стратегічних планів. Сказала те, що було на душі. Не шкодує про сказане, не плекає рожевих надій. Знає, що коли ближчим часом не станеться якогось чуда, навіки перегорить її кохання до Віталія Бондарчука, — СПРАВЖНЄ кохання, а не емоіндексний сурогат.
Заглиблена в думки, вона не зрозуміла в першу мить, чому зареготали друзі довкола, чому Лялька смикає її за руку:
— Валю, Валю, твій кіб збожеволів!.. Він виписав тобі “Атестат Прометея!”
Валя здригнулася. По спині перебігли мурашки. “Атестатом Прометея” нагороджують найвидатніших ЮНАКІВ Учбового центру. Як це могло статися?!
Але через мить усе з’ясувалося. Головний Розпорядник свята, який вдавав розгубленого і бігав з отим “Атестатом” то до Директора, то до педагогів, враз зупинився і підняв руку.
Сміх на величезній галявині парку поступово стихав.
— То ви гадаєте, — почав він вкрадливо, — що сталася помилка?.. Ви гадаєте, що на такий атестат мають право лише юнаки?.. Але ж скажіть мені ви, Прометеї нашого Учбового центру, хто з вас прудкі ший за дівчину, на ім’я Валентина Гармаш?! Хто може позмагатися з нею у стрибках у висоту?! Хто володіє рапірою так, як вона?! Отож атестат їй дістався по праву, а ви, бідолашні Прометеї, на знак своєї поразки вклоняйтеся їй до ніг!
Нічого не вдієш — наказ Головного Розпорядника виконується без заперечень: кілька сот вісімнадцятилітніх з жартами та примовками схилилися перед Валею. А вона збентежено посміхалася: отже, все це було заздалегідь передбачено в сценарії свята. Тільки чому ж усе-таки педагоги якось чудно перешіптуються і нерозуміюче знизують плечима?
Герольди Головного Розпорядника принесли їй на золотій таці “Атестат” — сувій справжнього пергаменту з великою сургучною печаткою, написаний, — ба, навіть вималюваний! — од руки. З ревнивою недоброзичливістю поглядала на “Атестат” Лялька, бо бачила: Віталій зацікавився Валентиною, дивиться на неї, як на зовсім незнайому дівчину. Та й Валентина вже не така, як була досі; зникла скутість, потеплішали очі, пом’якшав голос. Ой, буде лихо! Треба щось робити!
— Гм, Валю, а дивись-но: тут і справді була помилка. Так-так, зовсім іншим чорнилом виправлено “а” на “у”. Ха-ха, мабуть, тебе мали таки за мужчину. Або ж підсвідомо ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ним, бо нагороджувати дівчину за ЧОЛОВІЧІ риси в ній— сумнівна радість!
— Що?! Що ти сказала?! — Валя обернулася до неї так рвучко, що Лялька аж пополотніла.
— Ні-ні, я не хотіла… Просто мені здалося… Я зовсім не…
Валі було цілком байдуже, яку мету переслідувала Лялька своїм отруйним підшпигуванням. У свідомість вдерлися слова про “чоловічі риси” та про те, що “тебе мали таки за мужчину”. А що, коли й справді? Що, коли оте “будь мужчиною, Валю!” дурного кіба адресувалося не людині взагалі, а ХЛОПЧИКОВІ, ПІДЛІТКОВІ, ЮНАКОВІ?!
— Ну, гаразд. Ми ще з тобою поговоримо, Лялько! — вже не покірна Валя двох останніх років, а Валентина-лідер блиснула на неї сталевим поглядом, рвучко попростувала до групи педагогів, що стояли край галявини.
Вже з того, що на їхніх обличчях перебігало збентеження, з того, що Директор поквапно рушив їй назустріч, дівчина зрозуміла: її нагородження “Атестатом Прометея” — помилка. Дрібна, не варта уваги помилка, яка була всього тільки наслідком помилки величезної, непоправної.
— Директоре, дозвольте запитати: що сталося?
Він на мить затримався з відповіддю, зітхнув: