Незворушно спокійною ішла Валя алейками парку Учбового центру, привітно усміхалася друзям, відповідала жартами на жарти, — адже навколо буяла життєрадісна весна, і ніхто не мав права сумувати.
А коли зайшла до своєї кімнати — впала на ліжко і заридала.
Одразу ж до неї присунувся кіб КВ-13-13 і — не знати вкотре — забубонів докірливо:
— Знову сльози!.. Та будь же мужчиною, Валю!
Вона підхопилася, припала до його металевих грудей. Шепотіла гарячково:
— Любий, дурненький, наївний Кіб! Ти так нічого і не зрозумів!.. Я більше не плакатиму, я плачу востаннє… Відтепер дозволяю називати мене хлопчиком, підлітком, юнаком, мужчиною, — як хочеш! Дозволяю звертатися до мене як до особи чоловічої сваті… Я ЗМУШЕНА стати мужчиною, кібе! Хоч мені цього зовсім не треба!
На цьому й кінчався написаний півста років тому сценарій стереофільму під назвою “Будь мужчиною, Валю!”. Його не було поставлено через цілий ряд обставин.
Але ж вас, мабуть, цікавить подальша доля героїв. Що ж, життя кожного з них склалося краще, аніж можна було гадати.
Насамперед, про оті “емоіндекси”, які вам навряд чи відомі. Експерименти з прогнозуванням професії та взаємної схильності абсолютно незнайомих одне одному людей були після дуже старанних досліджень припинені, як непотрібні, а часом і шкідливі. Відтоді всі зусилля педагогів та кіб-вихователів скеровані на те, щоб забезпечити КОЖНІЙ дитині якнайкращі умови для всебічного розвитку. Втім, це ви знаєте самі.
Лялька — не буду називати її на ім’я — стала всесвітньовідомою балериною. Розлучившись із Віталієм Бондарчуком, вона дуже скоро зустрілася з людиною, в яку закохалася без усяких індексів, і прожила з своїм чоловіком довге, щасливе життя. Пізніше вони з Валентиною Гармаш стали справжніми, щирими друзями і тільки реготали, згадуючи дурний “трикутник”, у який потрапили через таку дурну помилку.
Валентина Григорівна Гармаш, як вам відомо, стала командиром Першої марсіанської експедиції, про яку написано дуже багато. Знаєте ви також і те, що серед членів екіпажу “Прометея” космонавта Віталія Бондарчука не було. Ви, мабуть, догадуєтесь: проти цього заперечила командир корабля.
Та не знаєте ви одного: всі п’ять з половиною років тривалості Першої марсіанської експедиції не було того дня, щоб Валя сто разів не згадала свого коханого. І не було тієї передачі з Землі на “Прометей”, у якій космонавт Бондарчук не надсилав би Валентині Гармаш, — без надій на відповідь, — найщиріші побажання щастя.
Вони одружилися в день повернення “Прометея”. Одружилися, не розмірковуючи над тим, чи існує ота збіжність емоіндексів, чи не існує. Для них було досить того, що існує СПРАВЖНЄ КОХАННЯ з першого погляду… і до останнього подиху!
І вони пронесли його через усе життя!
ПРАВО НА РИСК
Риск тільки тоді мав право на існування, коли потрібний суспільству, для якого ми працюємо й живемо. Всякий інший риск — безглуздий і аморальний.
Ю. О. Гарнаєв, Герой Радянського Союзу, заслужений льотчик-випробувач СРСР.
Вакантних місць було 3, претендентів — 1200. Одна тисяча юнаків вибула першого дня екзаменів, та все ж двісті зуміли набрати потрібних 99 балів. Повний обсяг тестів на фізичну витривалість подолали тільки двадцятеро. Ще одинадцятьох екзаменатори “зрізали” під час перевірки на кмітливість. І ось лишилося дев’ятеро — по троє на місце.
Хоча Сергій Карабут і потрапив до дев’ятки, надій на щасливий фініш у нього майже не було. Суперники в трійці, як йому здавалося, мали шансів куди більше. Насамперед, обидва невисокі й худорляві, — такими й личить бути пілотам міжзоряного корабля. Потім, — Сергій це відчував з повною ясністю, — він поступався їм рішучістю. Друзі повсякчас закидали йому надмірну розсудливість та вайлуватість, і якщо досі, може, саме ця неквапливість і допомагала йому долати екзаменаційні рубежі, то в останньому випробуванні найвагоміше значення матимуть хоробрість і спритність. Пройти через “імітатор” надзвичайно важко, — недарма його, як вогню, бояться не тільки зелені початківці, а й досвідчені “космічні вовки”.
”Імітатором” називали спеціальний пристрій, що, індуктуючи біоструми в мозку піддослідного, відтворював за наперед складеною програмою будь-яку життєву ситуацію. Коли вмикалися мнемопроектори, для піддослідного все довколишнє зникало, зате з абсолютною реальністю поставало навіяне. Не обов’язково йшлося про космос, — розповідали, що можна відчути себе на безлюдному острові, посеред палючої пустелі чи ще там де, але завжди у гострій ситуації, коли треба негайно вирішити, що і як слід робити. Надчутлива апаратура фіксувала енцефалограми мозку піддослідного і аналізувала, наскільки логічні та доцільні його рішення.