Так, пройти через “імітатор” нелегко! А коли Сергій дізнався, що у своїй трійці він екзаменуватиметься останнім, йому зробилося тривожно: оте чекання висотає сили, відбере впевненість.
Першим пішов Курт Вінклер — той, кого найдужче побоювався Сергій Карабут. До 99,9 одержаних Куртом балів приєднувався титул чемпіона світу з стрибків у висоту, — додаток цілком вагомий, якщо йдеться про кандидатуру пілота міжзоряного корабля. Він був жвавий, розумний, витривалий і хоробрий. Щиро кажучи, якби екіпаж “Мрії” доручили комплектувати Сергієві, Курта Вінклера він узяв би не вагаючись.
Але зараз ішлося про інше. Або — або. І думка про це була не з приємних.
Півгодини Куртового перебування в “імітаторі” видалися Сергієві нескінченно довгими. А коли відчинилися герметичні двері і на порозі став усміхнений Курт, Сергієве серце тьохнуло: все пропало, німець переміг. Та все ж, зброю складати зарано.
— Ну, як, друже?.. Що тобі запропонували?
— Звісно ж, політ на Альфу Центавра! — гордовито відповів Курт. — Здійснив його успішно, хоч підсунули мені стільки пригод, що й досі голова йде обертом!
— Вітаю тебе, Курт!
— Дякую.
Викликали другого претендента-Річарда Маркова. Це теж був суперник не з абияких: переможець всесвітнього конкурсу на кращу студентську наукову працю і водночас обдарований художник. А втім, Сергій Карабут уже не хвилювався: після блискучого успіху Курта Вінклера його шанси, як він гадав, дорівнюють нулю.
Однак Сергій насторожився, коли сяючий Річард вийшов з “імітатора” і розповів, що йому, як і Куртові, випала подорож до Альфи Центавра.
”Тут щось не те, — занепокоєно думав Сергій. — Або ж Курт і Річард десь схибили, або ж екзаменатори хочуть порівняти дії всіх трьох за однакових умов”.
Додумати не вдалося — запросили до “імітатора”.
Хоч Сергій потрапив сюди вперше, все здавалося йому знайомим і звичним. Власне, так і мало бути, бо для “імітатора” використали кабіну тренажера, який лишився чи не з часів Юрія Гагаріна. Тоді “ефекту справжності” намагалися досягти ціною дбайливого копіювання всіх атрибутів командирської рубки корабля та досконалим відтворенням зорових і звукових вражень, отож у невеликій каюті було напхом напхано всяких приладів, пристроїв та індикаторів, — достоту, як у старовинних фільмах про перших завойовників космосу. Зараз цю бутафорію можна було викинути геть, бо “імітатор” обходився без неї, але її лишили, мабуть, для підтримання “космічного інтер’єру”.
— До старту лишилося п’ять хвилин! — сухо повідомив автомат-інформатор. — Готовність номер один!
Спалахнули індикатори на пульті керування. Ввімкнувся метроном, відлічуючи секунди. Прокотилася хвиля спалахів на табло: “Перший — готовий!” “Другий — готовий!” “Третій — готовий!”
З поблажливою усмішкою стежив Сергій за оцим, з дозволу сказати, “приготуванням до старту”. На новачка така інсценівка справді могла вплинути і навіяти відповідний настрій. А для пілота рейсового лайнера Земля-Місяць все це тільки нудна проза: він майже автоматично виконував передбачені інструкцією передстартові процедури, не завжди виправдані навіть за звичайних умов і зовсім безглузді нині, бо цей “корабель” навіки прип’ятий до Землі, — і все ж необхідні, бо невідомо, власне, відколи і як саме оцінюється поведінка піддослідного в “імітаторі”.
Аж ось ввімкнувся і старт-автомат:
— Десять… дев’ять… вісім… сім…
Сергій напружив усю свою волю, прагнучи зафіксувати мить переходу від реальності до навіяної “імітатором” ілюзорності. Але ніякого “переходу” не було. Просто при слові “нуль” на якусь частку секунди запаморочилася голова, а коли свідомість прояснилася — він ЗНОВУ НАТИС НА ГАШЕТКУ КУЛЕМЕТА. І побачив: гітлерівець, який оце щойно так влучно кинув гранату, похитнувся, упав і, вириваючи з корінням кущі, за які одчайдушно чіплявся, гепнув на кам’яний причілок під скелею, а звідти — в буйну піну ріки.
— Отак воно краще! — Сергій витер з чола піт і помацав каску над лівою скронею: замалим не наскрізь!. А що, коли б отой осколок пішов сантиметрів на двадцять нижче, просто в серце?!
Йому на мить зробилося моторошно. Ні, не тому, що перед очима постала примара смерті, — вже обстріляний, з перших днів війни на фронті. Він НЕ МАЄ ПРАВА загинути, доки стоїть міст!