Він сумно поглянув на годинник. 14.00 за бортовим часом. Треба йти. Всі вже зібралися в кают-компанії. І майже всі будуть проти нього. Навіть Лора, кохана Лора… Півгодини тому вона прибігла до нього, запитала гостро: “Не передумав?” Він тихо сказав: “Ні”. Її наче струмом ударило: “Я тебе запитую востаннє! Ти розумієш — ВОСТАННЄ!.. Я зненавиджу тебе на все життя! Я не хочу мати нічого спільного з БОЯГУЗОМ!” Йому аж світ потьмарився від образи і болю, але він зумів стриматися: “Я повторюю: ні!” І тоді вона закричала: “Тож знай: проти тебе — всі, всі! І я заявляю від імені всіх: ти мусиш передати командування Річарду Маркову! Він не побоїться відповідальності! Все!”
Так, Річард не побоїться!.. З далекого-далекого минулого виплив тьмяний спогад про те, з яким переможним виглядом виходив він з кабіни “імітатора”, як пихато заявив, що, звичайно ж, довів зорельот до Альфи Центавра. А НАЗАД?
— Стривай, стривай… — гарячково міркував Сергій. — І Курт, і Річард говорили ТІЛЬКИ ПРО ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ. А чи згадували вони про ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ?
Його мозок розпирало від перенапруги. Здавалося: ось-ось щось проясниться… пощастить пригадати щось надто важливе… А втім, нема часу згадувати. Треба йти до кают-компанії. Рішення прийнято. Хай голосуватимуть проти усі члени екіпажу, Сергій Карабут накаже повертатися на Землю. Йому дано право на риск. Але в цьому разі ВІН НЕ МАЄ ПРАВА РИСКУВАТИ!.. Хай впаде на нього ненависть і зневага друзів, хай усе життя його переслідує ганьба — іншого виходу немає!
Сергій кліпнув очима, глянув на годинник. 14.30. Що сталося? Заснув… Стривай, а що це за допотопний пульт перед ним?.. І раптом мозок пронизала думка: та це ж “імітатор”! Не було ніякого польоту, не було ніякої Лори… Була гарячкова маячня, і він показав себе жалюгідним боягузом!.. Ганьба!.. Яка ганьба!
На табло спалахнув напис: “Дослід закінчено”, Сергій мляво підвівся з крісла, знехотя вийшов з “імітатора”. Байдуже відмахнувся від Курта Вінклера та Річарда Маркова, які підбігли до нього. Почвалав до виходу з Космоцентру, не знаючи, куди йти. Покірно зупинився, коли його наздогнав один з членів приймальної комісії і запросив до кабінету Головного Конструктора. І там теж сидів, не чуючи, про що мовиться. І тільки коли йому вже потискували руку і вітали з успіхом, до його свідомості дійшли слова, які пролунали кілька секунд тому: “…Командиром зорельота “Мрія” призначити громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік льотчика-космонавта Сергія Олександровича Карабута”.
ЕЛІКСИР ЖИТТЯ
“РАДІОЦВІРКУН”
Цвіркун ускочив у одчинене вікно, вмостився, освітлений променями призахідного сонця, на купі радіодеталей посеред мого столу, скептично покрутив головою, презирливо поворушив вусами і застрекотів:
— Скрип-скрип, — от так радіоаматор! Скрип-скрип, — три місяці будує радіоприймач!.. Скрип-скрип, — казано ж тобі, роби спочатку детекторний! Скрип-скрип, — хвалько!
Така атестація з боку цвіркуна була нетактовна, але, на жаль, відповідала дійсності.
І я сказав:
— Комахо типу членистоногих, критикувати завжди легко, а спробуй-но знайти пошкодження! Чи ти гадаєш, що я дурніший за тебе?
Зберігаючи погордливе мовчання, цвіркун кинув на мене повний образливого співчуття погляд, перестрибнув на акумулятор, схилив набік голову і торкнувся лівим вусом клеми, наче запитав: “А це — що?!”
— Ой, дурень! — вигукнув я у великому збудженні. — Дурень!
Це прозвучало самокритично, але все ж надто ліберально, і я вів далі:
— Дурень! Осел! Нездара! Та тобі не приймачі будувати, а пасочки з піску ліпити! Три дні перевіряє схему, а анодну напругу забув увімкнути! Дякую тобі, комахо!
Цвіркун промовчав і цього разу. З заклопотаним виглядом, наче й справді перевіряючи якість моєї роботи, він стрибав по дротах приймача, зупинявся біля котушок, зазирав у кожну шпарку, — мов курка, що збирається клюнути зернятко, — нарешті вибрався аж на вершечок рамкової антени і весело затріскотів, ніби сам собі приказуючи: “От тепер — гаразд! От тепер — гаразд!”