— Я підповзу ближче.
— Зачекай! — пошепки наказав брат.
Хряпнули дверцята машини. Якийсь чоловік вийшов з неї, закурив, поглянув на годинник. Потім сів за кермо і поїхав, не вмикаючи світла. Навпростець, через чагарник, я кинувся услід за машиною, але номера так і не зміг розібрати.
— Ну, нічого, — сказав брат. — Він далеко не втече.
Наступної ночі “цвіркуна” ми вже не шукали. Ми сиділи в хаті біля приймача і слухали-востаннє, — як десь швидко-швидко пищала морзянка. Вона урвалася раптово; пролунало кілька пострілів у лісі, і настала тиша. А через півгодини до нас зайшов чоловік у форменому одязі і сказав:
— Усе гаразд: “радіоцвіркуна” спіймали. Це був шпигун, який передавав за кордон шифровані зведення. Радіостанцію він влаштував на машині, і, побоюючись наших пеленгаторів, міняв увесь час місце передач.
…Я пишу ці рядки, а цвіркун — звичайний, хатній, — дирчить собі з-за шафи: “Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип”.
Мені вчувається в його скрипінні:
— Отакі трапляються історії!.. А чи в цю хвилину часом не дирчить десь якийсь “радіоцвіркун”?.. Пильнуйте, люди!
А втім, може, він виспівує і щось інше — запевняти не буду.
УКРАДЕНИЙ ГОЛОС
Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушилися, зітхали, бідкалися люди.
Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтеся: це була нелегка справа — надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.
Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…
Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.
Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувалися, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.
Її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.
І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:
— Володю, дістав?
Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.
— Звісно, дістав! Адже ми-гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.
Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого: загубити вхідні квитки.
Але мої сподівання не здійснилися. Моряк з дівчиною проминули заповітну лінію без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:
— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?
Дівчина посміхнулася і кивнула головою.
“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:
— Північна трибуна!
Він кинув на мене погляд, сповнений палкої вдячності, і зразу ж рушив до стадіону.
Отак ми й познайомилися із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.
Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!
Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:
— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?
— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?
— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.
“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, дмухнув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло.