Я не буду переказувати подальший зміст цього документального кінофільму. Слід сподіватися, що його трохи підчистять, прикрасять і незабаром випустять на екрани країни. Ви на власні очі побачите, як бідолашного Пірата навмисне заражали різними хворобами і як він, аби врятуватися від смерті, кудись мчав, гнаний могутнім інстинктом самозбереження, шукаючи того, чого й сам не знав. Ви довідаєтесь, яких велетенських зусиль коштувало створення отих чудесних ліків, бо цілюще зілля — ще не препарат, а сировина, і не все те, що корисно собаці, допомагає людині.
Про все це напише хтось інший. А мене цікавив людський геній, отой невтомний Розум, який вічно бореться й шукає, ламає застарілі уявлення і йде все далі й далі вперед. І я дуже радий, що познайомився з професором Лобачовим.
На закінчення хочу сказати: Пірат, як виявляється, вже “на пенсії”. Його справу продовжують кілька десятків собак різних порід. А він — “дає інтерв’ю” і дуже охоче позує перед фотокореспондентами. До речі, свій борг — двісті грамів ковбаси — я йому повернув.
НАЩАДОК МАФУСАЇЛА
Хто він був — великий учений чи дрібний шахрай, обранець долі чи найнещасніша в світі істота? Де кінчалися його тверезі, хоч і надто оригінальні, умовиводи і де починалося гарячкове маячіння? Звідки він з’явився і куди зник, отой миршавий чоловічок, який так пихато заявив, що він — найстаріший мешканець Землі і проживе найдовше за всіх?
Я запитую про це недарма. Навіть коли я став жертвою містифікації, навіть коли то був спритний пройда, якому тільки й треба було, що попоїсти на мій кошт, я все одно вдячний йому за те, що він привернув мою увагу до однієї з найцікавіших проблем науки. І хай ота пекуча рідина, якою він пригостив мене три з половиною роки тому, зовсім не “еліксир безсмертя”, а можливо, якийсь невідомий наркотик, — дія того препарату була справді надзвичайною, і шкода, якщо його не дослідять вчені. Розповідаючи цю історію, я плекаю надію на ще одну зустріч з “Мафусаїловим нащадком”, як назвав себе мій випадковий знайомий, приховавши своє справжнє ім’я.
Ми познайомилися у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя неспокійна доля занесла мене якось у невелике селище, розташоване на автостраді Харків-Київ. Я розраховував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин, і, не знаючи, куди подітися, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.
Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна: зморшкувате обличчя з гостреньким червоним носиком; сивуваті пасма волосся; люстриновий піджачок, — ну просто п’яничка-рахівник з якогось периферійного колгоспу та й годі. Але вражали його очі: дуже виразисті, жваві й надто молоді. Коли той погляд ковзнув по мені, я підсвідомо відчув, що цей чоловік-надзвичайно спостережливий. За якусь частку секунди було оглянуто і мене, — з п’ят до голови, — і мій портфель, і блокнот з самопискою на портфелі, і недоїдений “залізобетонний” шніцель, і недопитий кухоль пива. І не тільки оглянуто, а й зважено й оцінено з відповідними висновками.
“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати найкваліфікованіший шпигун… А втім, ні. Він зрадив би себе такими очима”.
Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.
— Чи не хочете пива? Правда, тепле.
— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам. не раджу… А от якби… якби ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.
— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…
— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?
— Вгадали.
— Застерігаю: мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас є аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.
— Помилились на сотню.
— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.
Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і знизав плечима: справді, з-за обкладинки визирає ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.