— А в нас є надшвидкісні та ультразвукові Бормашини, які зовсім не завдають пацієнтові прикрості.
— То де ж вони? — з гіркотою запитав Письменник. — Зайдіть-но в першу-ліпшу амбулаторію, і ви побачите ті ж самісінькі самопрядки, які були колись у повітових “хвершалів”, — тільки й того, що облямовані нікелем та пластмасою!.. А нові методи лікування… Ще кілька років тому на весь світ проголосили, що ленінградські лікарі навчилися ремонтувати і знову вставляти видалені зуби. Тож назвіть мені таку клініку, де цей метод уже засвоєно! А якщо є хоча б одна, то чому новий спосіб не переймуть усі інші?.. Та хіба ви не знаєте, що псування зубів — це найгостріша проблема, яка стоїть перед сучасним людством?! Може, тільки один з сотні доживає до старості з власними зубами, а хіба це припустимо?.. Та чи знаєте ви, скільки хвороб викликають зіпсовані зуби?
— Ого! — сказав Дід Мороз здивовано. — Послухайте, друже, то, виходить, ми з вами однодумці?.. Дуже радий!.. Дуже… Але я, власне, на таке сподівався, тому й запросив вас сюди… Отже, ви мусите послужити науці. На вас буде перевірено одну гіпотезу…
— Яку… гіпотезу? — перепитав Письменник, запал якого враз прохолов.
— Ми повириваємо у вас геть-чисто всі зуби, а натомість посадимо зародки зубів бобра… Вам відомо, що в гризунів — бобра, кроля, пацюка, скажімо, — зуби ростуть безперервно, як нігті в людини?
— Гм, так… — не зовсім переконано сказав Письменник.
— Так от… — Дід Мороз кивнув головою на колбочку з якимись білими зернятками в синюватому розчині. — Ви одержите зуби, які оновлюватимуться щодня й щогодини; зуби, які служитимуть вам усе життя без усякого втручання зубних лікарів… Згодні?
— Згодний… — зітхнув Письменник. — А це не дуже…
— Ні, не дуже боляче, — посміхнувся Дід Мороз. — Я впорсну вам чудесний Препарат, який не тільки дасть мені змогу без болю повитягати ваші зуби, а й прискорить приживлення на ваших яснах зародків зубів бобра.
— Ну, то починайте, — вже хоробріше сказав Письменник.
І недарма ж це діялося в казці: не встиг він оком моргнути, як уже в нього в роті замість прокурених і щербатих старих зубів з’явилися нові-новісінькі, аж блакитнувато-прозорі.
— Поздоровляю вас! — потис йому руку Дід Мороз. — Тільки… гм… я забув попередити про одну дрібничку: ці зуби ростимуть надзвичайно швидко. Конче необхідно, щоб вони щодня стиралися на стільки, на скільки виростають. Для цього вам доведеться… гм… запровадити в раціон харчі вищесередньої твердості…
— А які саме? — дещо занепокоївся Письменник. — Сухарі?
— Та ні… — Дід Мороз почухав потилицю, — Сухарі м’якуваті. Добре було б гризти молоденькі стовбури берези. Небагато — оцупалків зо два на день — і годі.
— А якщо я… не гризтиму? — прошепотів Письменник, приголомшений несподіваною перспективою.
— Доведеться, — сумовито зітхнув Дід Мороз. — Інакше у вас зуби виростуть так, що ви не зможете затулити рот. Втім, не турбуйтесь: усі гризуни саме таким чином сточують собі зуби… Тирсу можна випльовувати — навряд чи її перетравить ваш шлунок…
— Я не хочу! Не хочу!.. Не хо… — закричав Письменник. Але то була казкова ніч: не встиг він і озирнутися, як оте самісіньке сингурантно-абревіатурне поле висмикнуло його з медичного крісла і миттю перекинуло до знайомого кабінету. Мало того, в руках у Письменника звідкілясь узялася березова палиця; він гриз її і випльовував жорству, але не встигав, бо зуби — чудесні блакитнувато-прозорі зуби — виростали з шаленою швидкістю. Ось вони вже набули такого розміру, що не стало як розкривати рот… Ось вони натиснули ще… “Зараз одірветься щелепа! — подумав Письменник. — Треба щось робити!”
Шалений біль пронизав йому мозок… і в ту ж мить.
Письменник прокинувся.
В роті було повно пір’я з порваної подушки, а клятий Зуб після короткого спочинку сказився ще дужче.
Чарівна ніч скінчилася, то кінчається й казка. В неї немає щасливого кінця, бо коли Письменник рано-вранці приплентався до свого товариша, професора Мороза, і попросив його свердлити зуб ультразвуком — професор сумно й безнадійно розвів руками.
ХАЙ ТОРЖЕСТВУЄ ІСТИНА!
(Сповідь неповнолітнього злочинця)
Що я наробив?! Коли б ви тільки знали, що я наробив, — я, активний піонер і відмінник, майбутній астробіолог і поет, учень 5-Ж класу 228-ї середньої школи міста Києва громадянин Борис Іванович Ляпсус! Так-так, саме “громадянин”, бо я втратив право називатися товаришем. Я вчинив злочин, страшний злочин!