— Дивись! Дивись! — репетував Мезон так, ніби я сидів не поруч нього, а принаймні у протилежному кінці лабораторії. — Воно — їсть!
Справді, “воно”, — отой блакитний “глечик з крилами”, без щонайменшого натяку на очі, вуха та лапи, — видовжило свою “шию”, схилило її вниз, щось усмоктало в себе, — видно було, як по “горлу” прокотився клубочок у “черево”. І одразу ж “крила” почали розпростовуватися, набувати трикутної форми. Їм уже не вистачало місця в термостаті; вони загиналися донизу, і це, мабуть, дратувало того “птаха”, чи як там його назвати, бо все його “тіло” почало гарячково смикатися. Наче відчувши спрагу, “птах” ще раз схилив свою безголову “шию” і почав пожадливо ковтати розплавлене олово. Його “тулуб” наповнювався, гладшав, і це ніби додавало “птахові” сили. Він борсався щодуху; здавалося, ось-ось змахне “крилами” і полетить…
І раптом сталося несподіване: луснула “шкіра” на його “череві”, полилося звідти рідке олово, засмічене барвистими шматочками якоїсь речовини, а сам “птах” почав опадати й морщитись, як надувна гумова кулька, з якої виходить повітря. В останньому пароксизмі заметлялися “крила” та й упали, розпливлися сірою плівкою. Розплився й “глечик”. І все це відбулося так швидко, що ми навіть не встигли ввімкнути кіноапарат.
Мені відібрало мову. Я ладен був битися головою об стіну або гамселити кулаками Мезона, — адже здійснено неймовірний злочин! Хто засвідчить, що вдасться бодай у далекому майбутньому знайти ще хоч одне таке “яйце”? І що я скажу батькові, який повністю відповідає за кожен експонат музею?! Майже з ненавистю я подивився на Мезона. А той сидів, обхопивши голову руками, і шепотів:
— Дурень!.. Який несосвітенний дурень!
— Сам дурень! — цілком справедливо гримнув на нього я. — Коли б ти не…
— Ет, замовкни! — махнув він рукою байдуже. — Ти був, є і будеш носієм залізобетонного розуму! Дурень — я, бо це ж мені слід було зважити, що на Меркурії сила тяжіння в кілька разів менша, аніж на Землі! Бідолашне пташенятко було просто розчавлене власною вагою. Зрозумів, телепню?.. Воно загинуло, і вбив його я. Все. Вимикай термостат!
Чи ви бачили? “Все! Вимикай!” Добре, хоч визнав, що саме він був організатором злочину! Але я теж не знімаю з себе відповідальності, ні. Ми обидва винні і обидва відповідатимемо.
Яка ганьба! Яка ганьба!
Це сталося вчора. Сьогодні, 30 серпня, я написав оцю сповідь, в якій не приховав нічого.
Завтра я віддам її батькові. Або ні, надішлю просто на адресу Президії Академії наук СРСР, бо професор Ляпсус І. М. ні в чому не винен.
А ще я перед тим дам прочитати написане гром. Книшу Д. М., щоб не почути від нього закидів про нечесні методи.
Того ж таки 30.08.82 p., 21.30. Щойно від мене пішов гром. Книш Д. М. Ви тільки уявіть: прочитавши мою щиру сповідь, він довго сидів мовчки, дивлячись на мене зненависними очима, а потім процідив крізь зуби: “Яка ж ти гнида, Борисе!” Я стримано порадив йому добирати вирази, але він зловтішно повторив: “Яка ти страшна гнида! Втім, я догадувався, що так і буде, тому заздалегідь написав заяву. Читай та дякуй мені, що пику тобі не набив. Гидко!”
Ні, ви розумієте, який нахаба?! Сам винен, та ще й ображає мене найостаннішими словами?!
А заяву його я переписую про всяк випадок, щоб лишилася копія.
“До директора Київського музею астронавтики
учня 5-Ж кл. 228 с. ш.
Дмитра Книша
Заява
Цим ставлю Вас до відома, що 29 травня цього року під час відвідин Меркуріанського залу Вашого музею я, не питаючи дозволу, взяв експонат № М — 2437/бц-1981 (еліпсоїдальне тіло вагою більше 4 кілограмів) і під час експериментів розплавив його у вакуум-термостаті. Злочин я вчинив сам-один і готовий дістати за це покарання.
30 серпня 1982 р.
(Підпис)”
Ну, то які коментарі ще потрібні?!
12.09.82. Од батька мені перепало добряче, але Мезонові — гірше. Його виключили з піонерів!
Мама збирається написати заяву до Спілки письменників, щоб вплинули на Мезонового батька. Я не раджу цього — Мезонів батько тут ні до чого.
17.12.83. Я весь тремчу від обурення: де справедливість?! Ні, ви уявіть: у грудневому номері журналу “Наука и жизнь” опубліковано статтю Дмитра Книша під претензійною назвою “Кремнійорганічне життя на Меркурії”. Наш чесний-пречесний Мезон на шести сторінках розписує проведений нами дослід, зовсім не посилаючись на мене. Тільки наприкінці він милостиво повідомляє, що в експерименті йому допомагав Б. Ляпсус. Ви розумієте — “допомагав”?!