Я бачу, ви недовірливо посміхаєтесь і шукаєте значно прозовішого пояснення оцій історії. Але в такому разі скажіть, як міг
Альф Кавун потрапити аж на Куренівку? І де він дів пальто та шапку, як не лишив на спомин у 20 тисячолітті Атомної ери? А найголовніше, як ви поясните разючу зміну, що сталася з Кавуном: після отієї ночі він не тільки не захворів, а, навпаки, вступив до секції “моржів”?
Якщо ви часом зустрінете в лютий мороз хлопчину без пальта й шапки, в одному легенькому светрику, то знайте-це, мабуть, і є Альфред Кавун. Він не вдягається з принципових міркувань, — хоч іще й не загартувався остаточно, бо таки частенько шморгає носом.
Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж — хай йому щастить!
На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.
НАЙДОСКОНАЛІША МАШИНА
(Кібернетична гумореска)
— Подумаєш! — сказав Мік. — Чи не велике цабе — Людина! Та кожен з нас спроможний не тільки досягти, а й перевищити можливості цих жалюгідних створінь!
— Е, не кажи! — сумовито заперечив Мук. — Навіть найрозумніший з нас проти Людини — ніщо. Хто нас будує? Хто ремонтує? І де ти візьмеш напівпровідники, дроти, конденсатори та всілякі інші деталі, з яких ми побудовані?
— Дрібниця! — з підкресленою бадьорістю відповів Мік. — Запевняю: настане час, коли ми не тільки зможемо існувати без Людини, але й поставимо її на належне місце!
Мук не відповів, і на тривалий час запала обтяжлива пауза.
Вони стояли поруч — дві досконалі електронно-обчислювальні машини, побудовані за однією схемою, на одному заводі. Здавалося б, вони мали бути абсолютно тотожними, як два болти, виточені автоматом. Однак незначні відхилення в розмірах та розташуванні сотень тисяч деталей; мізерна розбіжність у режимах праці каскадів та в температурних коефіцієнтах — усе, що здається неістотним і не береться до уваги, а насправді має вирішальне значення, призвело до того, що кожен з братів одержав свій особистий, неповторний характер, свою власну, чітко окреслену індивідуальність.
Мук був старанний і вайлуватий. Запрограмовані йому завдання він виконував методично й неквапно, може, навіть надто часто перевіряючи власні обчислення на проміжних етапах. Він ніколи не вискакував з прогнозами та гіпотезами, не сперечався з операторами, — був ретельним виконувачем волі Людини та й годі.
Його молодший брат Мік, побудований на рік пізніше, був неврівноважений і запальний. Уже на першому екзамені він встругнув таку штуку, що оператори за голову схопилися: швидко й правильно розв’язавши тест-задачу, Мік, коли йому наказали повторити обчислення, надрукував на контрольній стрічці: “ВІДЧЕПІТЬСЯ! НАДІЙНІСТЬ ВІДПОВІДІ ГАРАНТОВАНО, А ЯКЩО НЕ ДОВІРЯЄТЕ — ОБЧИСЛЮЙТЕ САМІ!”
Правда, згодом оператори казали, ніби це просто пожартували студенти, які налагоджували Міка, проте Мук був переконаний, що люди цим поясненням заспокоювали самі себе, не бажаючи припустити, що машина має власну волю.
Так, у Міка була надто неспокійна вдача. А з недавнього часу він тільки те й робив, що сварився з операторами. То його дратувало, що програму складено недбало, і він повертав її з нахабною резолюцією: “ПАРТАЧІ! ЯКЩО НЕ ВМІЄТЕ ПРОГРАМУВАТИ — НЕ БЕРІТЬСЯ!” То ображався, що замість перекладу пригодницьких романів, які йому дуже подобалися, доводиться виконувати якісь зовсім безглузді статистичні обчислення, і тоді, на знак протесту, він раптом починав друкувати не цифри, а уривок про бунт машин у Сонячній системі Альтаїр. Оператори знову ж таки лаяли монтажників-студентів, умовляли й соромили Міка, а він виламувався, як гречаний бублик, і побоювався тільки академіка Борисенка, бо той, справді, міг видати наказ про перебудову Мікового електронного мозку, і тим знищити його, як істоту з машинною свідомістю.
Мік добряче насолив уже й академікові, однак остерігався переборщити. Його надзвичайно чутливі логічні елементи визначили з повною чіткістю, що академік зовсім не такий суворий, як здається; що він любить Міка, і любить саме за задерикуватість і самостійність, — такі дивні навіть як на самопрограмовану машину вищого класу. Власне, Мік не був капосний. Досить академіку сказати: “Друже, це надзвичайно важливе завдання!”— і Мік творив справжні чудеса. Але йому страшенно обридала буденна, прозова праця. Щоб уникнути її, він дуже швидко навчився складати вірші та писати музику і, підлабузнюючись до академіка, пригощав його у вільні хвилини власними симфоніями та поемами. Борисенко слухав його уважно, не перебиваючи, але одного разу гримнув кулаком об стіл і вигукнув: “Досить! Облиш це людям!” — і Мік замовк, ображений. Він не міг зрозуміти, що трапилося. Найпильніший аналіз показав би, що створене Міком аж ніяк не гірше створеного живими композиторами та поетами: рими — як у Пушкіна; гармонійність — як у Чайковського. Чого ж іще? “У твоїх творах немає душі! — сказав тоді академік. Мік хотів заперечити, що “душа”, за визначенням Великої Радянської Енциклопедії, том такий-то, сторінка така-то, — поняття ідеалістичне, отже…