Але стривай: лунають чиїсь чавунні кроки!.. Все ближче, ближче… Повільно відчиняються двері палати… Може, це і є Вона?
Письменник придивився пильніше в рожевий присмерк — і враз зітхнув з полегкістю: ні, це тільки Мік, любий робот Мік! Прийшов провідати свого Автора… Молодчага! З таким приємно погомоніти: він веселун і жартівник.
Однак цього разу Мік був сумовитий. Привітавшись, він сів на стілець біля ліжка, — власне, вдав, що сідає, бо його вагу зміг би витримати хіба столітній дубовий пень, — довго мовчав, аж тоді спромігся на фразу:
— Я можу тебе врятувати, Авторе мій! Я щойно проконтролював усі каскади твого електронного мозку. Пошкодження незначне: треба тільки замінити стабілізатор блока цілеспрямованості та відновити кількасот транзисторних ліній між центром емоцій і енергетичною системою. У мого брата Мука нещодавно було таке саме пошкодження. Його відремонтували за три дні.
— Мій любий Мік, — сумно посміхнувся Письменник, — не будемо говорити про ремонт. Давай-но пригадаймо краще, як ти поглузував з членів комісії на своєму першому екзамені.
— Це записано в моїй електронній пам’яті, — сухо сказав Мік. — Можу повторити. Я надрукував на контрольній стрічці: “Відчепіться! Надійність відповіді гарантовано!” Але нам зараз не про це треба говорити. Треба говорити, як тебе відремонтувати.
— Любий друже, для такого ремонту в мене бракує запчастин.
— А на складі?
— Теж немає.
— А коли привезуть?
— Нескоро.
— Тоді тобі доведеться полежати якийсь час вимкненим.
— Звичайно… Ну, йди, Мік. В тебе, мабуть” багато роботи?
— Дуже багато. Обчислюємо з Муком траєкторію космічної станції “Меркурій-1”.
— Хай вам щастить!
Милий, наївний робот!.. “Ремонт”… “Полежати вимкненим”… Ні, хіба тільки через тисячу років хвору людину отак “ремонтуватимуть”, замінюючи “запчастини” в її мозку!
Письменник, мабуть, задрімав, бо не помітив, як біля його ліжка з’явилася постать літнього мужчини у вишуканому костюмі. Зачувши якийсь шерех, він розплющив очі і злякано вигукнув:
— Хто ви?.. Чого вам тут треба?
— Дозволите сісти?.. — Мужчина сів на стілець, дбайливо підсмикнув брюки на колінах. — Я — містер Хілл, сер. Ваш персонаж. З повісті “Продана душа”, сер.
— Не з повісті, скажімо, а з оповідання… Так у чому справа?
— Будьмо одвертими; як ви знаєте, я не з філантропів і до радянських людей особливої симпатії не відчуваю. Але оскільки ви були моїм Автором і змалювали мене в не дуже огидному вигляді, я згоден врятувати вам життя.
— Яким чином?
— Я перепишу вашу свідомість на блоки відомої вам надвелетенської електронно-обчислювальної машини. Ви будете жити сотні й сотні років, матимете протези всіх органів чуття, дістанете ілюзію насолод, які може одержати звичайна людина… Згодні?
— І чого ж це мені коштуватиме? — гостро запитав Письменник.
— Про що мова! — знизав плечима містер Хілл. — Я з вас не візьму ані цента, сер!.. Тільки й того, що ви, коли ваша ласка, будете допомагати мені в науковій роботі. Але ж це — дрібниця, бо ви зможете працювати двадцять чотири години на добу.
— То ви хочете перетворити мене на покірного раба? — глухо запитав Письменник. І не стримався, гримнув: — Геть звідси, мерзотнику! Шукай десь-інде продажну душу, а мені не треба навіть безсмертя, якщо воно куплене ціною рабства!
Як вітром змело отого містера! А Письменник розпластався на своєму ліжку, знесилений до краю.
Гірко йому було. Тоскно. Подумати тільки: витрачати жалюгідні залишки життєвої енергії, всіма силами викликати до життя когось із найкращих персонажів, а з’являється отакий мерзотник!.. Який страшенний мерзотник!
— Марить… — почув він над головою чийсь занепокоєний голос. — Йому дуже зле… Дати морфій?
— Пізніше, Тессі. В нього зараз криза.
“Тессі?.. Чому— Тессі? — занепокоєно подумав Письменник. — Адже медсестру звуть Тася… А стривай-но, стривай… Може, це втілилася в життя та мила й щира дівчина, яку ти описав у своєму романі “Загибель Уранії”?
Він над силу розплющив очі. Справді: над ним схилилося облямоване каштановим волоссям обличчя молодої дівчини. Вона дуже вродлива, навіть вродливіша, аніж йому колись уявлялося.
— Ти — Тессі? — ледь чутно запитав Письменник.
— Так, так! — радісно ствердила дівчина.
— Тессі Торн?
— Звичайно!
— А де дідусь Лайн-Еу?
— Він теж тут.
Дійсно: поруч з нею стояв він, отой славетний професор, який дістав найшанобливіший титул планети — “переможець смерті”!