Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливіший, найдерзновенніший і що мені скоряється Всесвіт.
“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялися химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі — незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.
Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був МІЙ простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалактичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх виразити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просякнутого пружними драглями енергетичних піль, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору — не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому, і що станеться з нею першої-ліпшої миті майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувалися й гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.
Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше здається цілком логічним і беззаперечним, і тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І якби “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф, чи як там його назвали б.
Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в пам’ять намертво, навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою суджень і тверджень. Дивно? Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.
Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулася “Галатея”.
Я ще не розумів, що трапилося; чому вмить поблякло все довкола, розвіялось, поменшало, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною брилою обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалося, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі — втратили для мене всякий смисл.
Усе це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.
Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Лев Черняк дав таку назву своєму жахливому апаратові! Той, хто ввімкне його, творить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохується в неї і вже не може існувати без чудесного марева.
Як досягається такий ефект? Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, — так, як це буває уві сні, — і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?
Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Лев Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого XX сторіччя. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, які при подразненні струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, що вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж доки гинула від виснаження.
Лев сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?
Тепер я розумію, чому. Мабуть, і до Лева Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулися, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі той солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, отож і зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, — реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.
Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.
Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, підіймалися кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе синє небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.
Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.
На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…
Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Галатея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.
Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце здавалося чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатися більше не варто.
Але то було насправжки, а “Галатея” перекрутила все по-іншому.
…Я озирнувся і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, посміхнулася до мене, простягла руки.
А я все дивився й дивився на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь, незнані навіть для мене, подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ оцієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!
Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію Космосу, то там хоч ішлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов. Її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку, і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.
Справді, що робить одну чи одного наймилішими, найдорожчими у світі, заради кого людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і ладна віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього? Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?