Йому на мить зробилося моторошно. Ні, не тому, що перед очима постала примара смерті, — вже обстріляний, з перших днів війни на фронті. Він НЕ МАЄ ПРАВА загинути, доки стоїть міст!
Ось він, як на долоні. Не міст, а місток, неширока смуга залізобетону над глибоченним проваллям. Але йому не скласти ціни, бо обминути його не можна. Стрімчасті скелі тут розрубано хрест-навхрест: із заходу на схід прогризла собі ложище скажена річка, з півночі на південь ціною неймовірних зусиль люди пробили шосе. Тут проходить найкоротший шлях до бакинської нафти. А цей місток — остання серйозна перепона для гітлерівських полчищ.
Його слід було б висадити в повітря ще добу тому. І якби пролунав відповідний наказ — командир саперного батальйону капітан Сергій Карабут, не вагаючись, натиснув би на оцю кнопку, вмикаючи детонатори фугасів. Але сталося так, що наказу не було. Сталося так, що саме капітан Карабут мав вирішувати і наказувати. І він вирішив: треба зберігати цей міст ДО НАЙОСТАННІШОЇ СЕКУНДИ. Долю всієї операції мали вирішити танки, а їх у цьому районі не було ні в гітлерівців, ні в нас. Але вони ось-ось з’являться. З якого боку раніше — невідомо. І саме тоді вирішиться доля моста. А ворожа піхота цей рубіж не подолає, надто неприступні бескиди кругом, надто добре прострілюється з бункера вузький відтинок дороги до мосту на протилежному березі.
Це був дуже ризикований план, від успіху чи неуспіху його залежала доля десятків тисяч людей. Але капітан Карабут одержав ПРАВО НА РИСК, бо взяв командування на себе.
Їх було троє, коли почався бій. Худорлявого лейтенанта вбито ще вчора ввечері, оптимістичного сержанта-башкира — сьогодні вранці. А ось зараз був на волосинку від смерті і він, Сергій Карабут: втратив пильність, не догледів, що гітлерівець здерся на вигідну площадку якраз проти бункера.
“Що ж робити?.. Що робити?..”-думка муляла, як гвіздок у чоботі. Набоїв і зброї в бункері вистачить, щоб тримати оборону цілий тиждень. Є кілька ящиків освітлювальних ракет, — отже, і вночі гітлерівці не підповзуть до моста непоміченими. Але ж кожен м’яз благає про спочинок, а повіки склеплюються несамохіть — адже третя доба без сну! Рації немає, телефонну лінію протягнути не встигли. На допомогу не закличеш, та й невідомо, що діється там, у тилу.
Право на риск… Ой, яке ж ти важке, це право!.. Можна вмить урвати фізичні й душевні муки: висадити в повітря міст та й податися до своїх. І це не буде втеча з позиції. Сам собі командир, він знав: після зруйнування моста не витримає й хвилини, засне мертвим сном. Ось і зараз голова нестримно хилиться на груди, а перед очима пливуть кола…
І все ж ціною надлюдського зусилля він зумів протриматися цілу ніч. Як не дивно, але допомагали йому самі гітлерівці: бажаючи будь-що прорватися до мосту, вони раз у раз намагалися висунути на пряму наводку гармату, обстрілювали бункер з мінометів та кулеметів, — одне слово, НЕ ДАВАЛИ заснути, і Сергій був радий з цього.
Та найстрашніше почалося перед світанком. Раптом запала тиша. Така тиша, аж моторошно стало. Сивим туманом запнуло ріку. Навіть мертвотно-зелене світло ракети вже не було здатне розвіяти глевкий морок. Видавалося: там, за цією запоною, як терміти в наступі, повзуть суцільною смугою до мосту ворожі солдати. Їх січуть і січуть кулі з Сергієвого кулемета, але тієї навали не зупинити. Досить кільком, а то й одному з них перебратися на цей бік — і можна буде знищити ненависного радянського кулеметника, який сам-один затримує цілу дивізію.
От і вирішуй, капітане Карабут, чи маєш ти право на подальше зволікання.
Він зненацька озирнувся. Стальні двері бункера замкнено, звичайною гранатою їх не візьмеш, доведеться закладати фугас. Отже, ще буде час висадити міст у ПЕРЕДОСТАННЮ мить. А зараз — спробуйте-но поткніться!
Сергій стріляв наосліп, майже безперервно, перебігаючи від однієї амбразури бункера до другої. Це тривало нескінченно довго; здавалося, ніби він нічого іншого в житті й не робив од самого народження; оці стереотипні рухи стали для нього єдиною метою існування, і в затьмареній свідомості гарячково пульсували тільки два слова: “Не спи!.. Не спи!.. Не спи!..”
Та ось у похмуру ущелину вдерлися промені сонця. Швидко розвіювався туман. А до одноманітного буркотіння гірської річки приєднався якийсь незнайомий далекий гуркіт. Він наростав з кожною секундою.
“Танки! — тьохнуло Сергієве серце. — Все пропало!”
Тримаючи палець на кнопці, він з підвищеною обережністю поглядав крізь амбразуру на відрізок дороги перед мостом. Ось зараз… зараз… Од гуркоту, стократ посиленого відлунням, аж вуха закладає… Ще кілька секунд, і… Тільки що це? Чому раптом з усіх кущів сипонули гітлерівці? Чому дременули геть?..
Сергій зиркнув на міст. Так, по ньому мчали танки. Але НАШІ танки, радянські Т-34! Він рискував недаремно!
Тільки й прошепотів: “Наші!” — впав як підкошений і вмить заснув.
…Прокинувся раптово. Занепокоєно поглянув на годинник. Скривився: цього ще бракувало — заснув серед білого дня, за робочим столом!.. А втім, шановний академіку, не забувайте, що вам уже не тридцять, а п’ятдесят. З хвостиком! І що ночами слід не працювати, а спати!
Він потер долонею чоло — голова все ще була важка — і подумав: дивний сон приснився!.. Мабуть, з далекого дитинства сплив у пам’яті якийсь кінофільм. Так, так, пригадується — демонстрували колись бойовик “Право на риск”. Гм, сумнівне право!.. А що, якби отому героєві, що в нього перевтілився академік Сергій Карабут, довелося розв’язувати питання надзвичайно важливе, питання державної ваги? Таке, як, скажімо, зараз!
Сергій заплющив очі, знову відкинувся на спинку крісла. Йому вже не треба було зазирати в папери, — всі вади й переваги обох проектів він знав до найменших подробиць, так самісінько, як і всі аргументи та контрдокази керівників груп. На вчорашньому засіданні, яке тривало до глупої ночі, було детально розглянуто науково-технічні питання, проаналізовано фінансові та промислові дані, зважено, чи можна виконати завдання в зазначений термін. Власне, вже вчора можна було вирішити, який проект треба схвалити. Та все ж Сергій переніс заключне засідання на сьогодні. І не тому, що думки розійшлися. Він, як Голова Державного Комітету, мав право прийняти остаточне рішення, навіть підтримуючи меншість. Але в тому-то й справа, що він як державний діяч і вчений МУСИВ підтримати той проект, проти якого внутрішньо гостро протестував ЯК ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА.
“Право на риск”… — йому знову пригадався той чудернацький сон. О, коли б ішлося про самого себе, то, звичайно, він обома руками голосував би за проект академіка Данилейка. Не подивився б на свої п’ятдесят з хвостиком і на те, що шанс повернутися на Землю — надто мізерний. Ступити НА ПОВЕРХНЮ МІСЯЦЯ! — та заради цього можна тисячу разів ризикувати життям…
“Але — своїм власним!” — перебив він сам себе іронічно.
Так, знайдеться безліч добровольців, яких не злякає примара смерті. Загине перший — на його місце зголосяться ще десять. Загине другий — зголосяться ще сто. Хоробрих риск не лякає.
Коли б не було іншого виходу, довелося б рискувати несамохіть: людство МУСИТЬ вийти в космос! Та в тім-то й річ, що є проект академіка Царьова — набагато надійніший і перспективніший: першим дослідником Місяця має стати керована з Землі АВТОМАТИЧНА СТАНЦІЯ.
Проект академіка Данилейка ефектніший за наслідками. Ніяка кібернетична машина не замінить людини з її гострою спостережливістю, кмітливістю, здатністю пристосуватися до обставин. Але людина повинна дихати й їсти, і саме через це її перебування на Місяці буде обмежене двома-трьома днями, а чи багато можна зробити за цей час?.. “Луноход” академіка Царьова— споруда надзвичайно складна, важка, незграбна. Зате вона їсти-пити не просить, не боїться ні холоду, ні космічної порожнечі, працюватиме на поверхні Місяця сотні й тисячі годин, невтомно й ретельно виконуючи доручені їй завдання. Вийде з ладу перший “Луноход” — можна послати другий, третій, четвертий… І так доти, поки Місяць вивчать настільки, що можна буде — і потрібно! — послати туди людину.