— Вмикаю! — промовив я урочисто. — Вечоріє — отже, цвіркун зараз говоритиме!
Минула хвилина, друга… Динамік мовчав. Брат, зберігаючи олімпійський спокій, мугикав пісеньку. Я гарячково крутив ручки настройки.
І раптом залунали неголосні звуки:
— Та-та-та-ті… ті-ті-та…
Василь нашорошив вуха, довго прислухався, а потім сказав:
— Твій радіоцвіркун — звичайнісінька короткохвильова радіостанція, та ще й досить потужна.
— Радіостанція?! — перебив я його зловтішно. — А розрізни хоч один знак Морзе!
Брат промовчав. О, я добре вивчив його характер: мовчить — значить, визнає свою поразку! Але я приготував ще дошкульніший удар:
— До того ж, що це за радіостанція, яка увесь час крутиться навколо нашої хати? Вчора рамка була спрямована на північ. Сьогодні — на схід. А позавчора — он у той куток. Ну?
І знову брат не відповів. Він сидів, насупивши брови, і слухав сигнали.
— Твій радіоцвіркун дирчить щодня?
— Щодня, — ствердив я з гордістю. — Власне, щовечора.
— Гм… — сказав Василь і пішов геть. Та через кілька хвилин з його кімнати почулися ті ж знайомі мені сигнали, проте куди голосніші, — адже у Василя був двадцятиламповий супер вищого класу.
Того вечора ми з братом на цю тему більше не розмовляли. А наступного дня, повернувшись із міста, він простягнув мені гарненьку пластмасову скриньку — портативний приймач власної конструкції — і сказав:
— Візьми. Преміюю за наполегливість та спостережливість. А це одоробло, — кивнув він на зроблений мною приймач, — викинь геть. За такий монтаж тобі не те що двійку, а навіть одиницю не можна поставити!
— Дякую, — відповів я стримано, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. Однак моя радість вирвалася назовні: такий коштовний подарунок! Про нього я не міг навіть мріяти.
— Дякую, Васько! — промовив я, цього разу щиро. — Ти — хороший брат.
— Гаразд, гаразд… — брат не любив, щоб його хвалили. — Давай-но краще поміркуємо, як нам спіймати твого радіоцвіркуна.
Цвіркун, мабуть, ховався десь у лісі, — я забув вам сказати, що наш виселок стоїть посеред чудового соснового бору; він не дуже великий, той ліс, має форму трикутника, обмеженого автострадою та шосейними дорогами. Погано, що шукати доведеться вночі, але ми з братом орієнтувалися там дуже добре, та й ночі були місячні.
Ми ледве дочекалися вечора. Цього разу цвіркун засигналив з півночі.
— Ходімо, — сказав брат. — Тільки попереджаю: треба рухатися дуже тихо, бо цвіркун може злякатися і втекти.
Ми швидко просувалися вперед, подеколи зупиняючись і перевіряючи напрямок по рамці портативного радіоприймача. Сигнали в навушниках лунали все голосніше й голосніше.
Не знаю, чи то від надмірного напруження слуху, чи то так кортіло спіймати кляту комаху, але мені враз почулося знайоме “скрип-скрип”.
— Ти чуєш? — запитав я пошепки.
Замість відповіді Василь міцно стис мою руку і знаком наказав лягати. Він дихав уривчасто і дивився не праворуч, звідки мені причулося дирчання, а ліворуч. Там, під великим дубом, майже біля автостради, стояла легкова машина.
— Ну, що ти помітив? — незадоволено почав я. — Мало там хто…
Василь затулив мені рота долонею:
— Цить! Номер розрізнити можеш?
Тепер уже й я насторожився. Номер?.. Ні, номера не було видно. Місячні промені ледь-ледь продиралися крізь густу крону дерева.
— Я підповзу ближче.
— Зачекай! — пошепки наказав брат.
Хряпнули дверцята машини. Якийсь чоловік вийшов з неї, закурив, поглянув на годинник. Потім сів за кермо і поїхав, не вмикаючи світла. Навпростець, через чагарник, я кинувся услід за машиною, але номера так і не зміг розібрати.
— Ну, нічого, — сказав брат. — Він далеко не втече.
Наступної ночі “цвіркуна” ми вже не шукали. Ми сиділи в хаті біля приймача і слухали-востаннє, — як десь швидко-швидко пищала морзянка. Вона урвалася раптово; пролунало кілька пострілів у лісі, і настала тиша. А через півгодини до нас зайшов чоловік у форменому одязі і сказав:
— Усе гаразд: “радіоцвіркуна” спіймали. Це був шпигун, який передавав за кордон шифровані зведення. Радіостанцію він влаштував на машині, і, побоюючись наших пеленгаторів, міняв увесь час місце передач.
…Я пишу ці рядки, а цвіркун — звичайний, хатній, — дирчить собі з-за шафи: “Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип”.
Мені вчувається в його скрипінні:
— Отакі трапляються історії!.. А чи в цю хвилину часом не дирчить десь якийсь “радіоцвіркун”?.. Пильнуйте, люди!
А втім, може, він виспівує і щось інше — запевняти не буду.
УКРАДЕНИЙ ГОЛОС
Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушилися, зітхали, бідкалися люди.
Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтеся: це була нелегка справа — надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.
Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…
Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.
Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувалися, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.
Її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.
І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:
— Володю, дістав?
Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.
— Звісно, дістав! Адже ми-гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.
Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого: загубити вхідні квитки.
Але мої сподівання не здійснилися. Моряк з дівчиною проминули заповітну лінію без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:
— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?
Дівчина посміхнулася і кивнула головою.
“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:
— Північна трибуна!
Він кинув на мене погляд, сповнений палкої вдячності, і зразу ж рушив до стадіону.
Отак ми й познайомилися із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.
Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!
Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:
— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?
— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?
— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.
“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, дмухнув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло.
Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:
— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.
Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.