— Рушаймо, — сказав Кім. — Зволікати не можна.
Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння така незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, — не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.
Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? Його заклику вже не чути — може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.
Але що ж сталося з кібером? Ні, він не “збожеволів”, бо інакше б поривання слухатися людини в нього не виникло. Скидається швидше на те, що його “машинну свідомість” підкорила якась зовнішня сила. Він сказав: “Я одержав…” Що — одержав? Наказ?.. Лише Головні Кібери зон повновладно керують кіберштурманами зорельотів, але і в такому разі кібер обов’язково доповідає командирові… Хто ж перепинив його зараз?
Кім і незчувся, як скінчилося “падіння”. Ноги торкнулися поверхні астероїда, густий фторановий ворс на закаблуках ураз присмоктався до обсмаленої сонцем чорної брили. Це було зовсім не зайве у світі, де людина важить заледве сто грамів, а пошпурений дужою рукою камінь здатний набути другої космічної швидкості і помчати в безвість по гіперболі. Навіть щоб зрушити з місця “Сіріус”, вистачило б кількох кілограмів вибухівки.
Кім оглянув свій зореліт. Знизу він видавався неймовірно великим, надзвичайно гарним і досконалим. Його “лапи”-амортизатори міцно вп’ялися в скелі, легко підтримуючи стрункий, залитий променями сонця тулуб. А навколо нього-первозданний хаос матерії, фантасмагорія каміння, божевільна гра сліпучо-срібного і непроникно-чорного. Аж дивно: на тлі цього химерного краєвиду “Сіріус” сприймається не як творіння рук людських, а скорше як казкова істота, — такий собі міжгалактичний птах, що сів перепочити після нескінченно довгої подорожі Космосом, і ось-ось зрине у простір знову…
“А що, коли й справді…”
У Кіма мороз пішов поза шкіру. Вперше за багато років він відчув страх — і розгнівався за це сам на себе. Невже навіть п’ять століть життя у вільному й світлому суспільстві ще не звільнили людину від найпримітивніших тваринних рефлексів? А втім, що ж тут дивного? Людство нині живе в надто безпечному й упорядкованому світі, де просто немає місця одчайдушній хоробрості. Її заступає мудра передбачливість.
Страху вже не було. Замість нього виникло радісне відчуття наснаги, бажання зустріти й подолати яку завгодно небезпеку. І те, що поруч буде рідна, кохана людина— тільки надасть сили.
— Гей, навігаторе! — зареготав Кім. — Чи скоро ви впадете?
— Ой командире, скоро… Я навіть трохи задрімала!
Кім підхопив дружину в обійми — справді легшу за пір’їнку — обережно поставив на скелю.
— Куди рушимо насамперед? На “полюс”?
— Авжеж.
Вони вже дещо вивчили астероїд при наближенні “Сіріуса” до нього. Це було чимале космічне тіло, — грубо сплесканий і жорстоко перекопирсаний кам’яний “пиріг” кілометрів з десять завдовжки. Зореліт сів якраз посередині між його “полюсами”. Отож був сенс рухатися умовним “меридіаном” по освітленій частині астероїда, бо на його протилежному, “нічному” боці така темрява, хоч в око стрель.
— Ну, помчали!
Кім одірвав присмоктані до скелі закаблуки, легенько підстрибнув. Якби це на Землі, сили такого поштовху вистачило б хіба перескочити на наступний щабель сходів. А тут Кім підіймавсь усе вище й вище, аж доки опинився на одному рівні з навігаційною кабіною “Сіріуса”. Тут кілька секунд висів майже нерухомо, а потім повільно спустився на вершину гострого стрімчака. Слідом за ним прилетіла й Аста. Правда, Кім перехопив її на півдорозі, бо вона відштовхнулась надто сильно.
Зі скелі на скелю-повільно, неквапно— перелітали вони над покремсаною поверхнею астероїда. Результат огляду космічного тіла не втішав. Не було ані найменшого знаку діяльності вищих розумних істот, ніщо не свідчило про аварію космічного корабля. І невідомий передавач більш не озивався.
Аж ось і “полюс” — крайня скеля велетенського кам’яного “пирога”. Якщо Астине припущення правильне, саме тут, на “носі” міжгалактичного корабля, мала б бути якась навігаційна апаратура чи прилади для спостережень. Тільки ні, нема нічого. Заслуговує на увагу хіба надмірна гладінь майданчика, але ж під ногами — той же самісінький обсмалений сонцем чорний базальт.
— Рушимо назад?
— Стривай… — Аста зупинилася, прислухалась. — Я чую його знову… Дуже тихо… “Поспішайте… обламано антени… шукайте двері…”
— Вчувається! — незадоволено увірвав її Кім. — Ану, вимкни радіостанцію.
Вона вимкнула, потім увімкнула знову.
— Кіме, це не радіохвилі… Голос бринить у моїй підсвідомості, і я чую його всім своїм єством… Телепатія? То чому ж він не відповідає мені? Я запитувала в нього думкою, хто він і як його знайти, а чулося тільки: “Шукайте двері… шукайте двері…” І голос цей такий знайомий, наче я його чула щодня…
— Ну, що ж — треба шукати.
Назад вони рухалися іншим шляхом: астероїд за цей час встиг обернутися на чималий кут, отже, можна було зазирнути вже й на його колишній “нічний” бік. Однак і тут не траплялося нічого вартого уваги. Лише кілька разів серед хаотичного нагромадження скель спостерігалися надто гладенькі майданчики. Але при ближчому дослідженні ніщо не стверджувало їхнього штучного походження, а таємничого голосу тепер не чула навіть Аста.
Кім позирав на годинник дедалі частіше. Звичайно, кисню вистачить ще надовго, та й пообідати можна з аварійного НЗ скафандрів. І все ж щось непокоїть, тягне до “Сіріуса”, — бодай хоч переконатися, що він стоїть на місці.
— Асто, заскочимо “додому”?
— Гаразд.
Вони були вже на “екваторі” астероїда, десь зовсім близько від свого зорельота. Правда, на тій “півкулі” зараз ще “ніч”, але астероїд обертається досить швидко. Отже, можна було роздивитися цей район ретельніше.
Відтепер Кім з Астою пересувалися зовсім невеликими стрибками, а там, де траплялося щось варте уваги, намагалися навіть “іти”, хоч це було обтяжливо й незручно: фторановий ворс підборів гальмував кожен крок, бо прилипав до каміння. А наслідки спостережень, як і досі, були невтішні.
“Шукайте двері… — снувалося в мозкові у Кіма. — Про “двері” йшлося б лише в тому разі, коли цей астероїд, як припустила Аста, прилетів сюди з іншої зоряної системи, немов своєрідний космічний корабель. Та на це немає жодного натяку, по-перше, а по-друге, звідки ті, невідомі, знають мову землян?”
Невідоме і нез’ясовне мимохіть змушує насторожуватися, розплутувати причинні ланцюжки, висувати найхимерніші гіпотези. Таємничий “голос” і дивний “бунт” кіберштурмана видаються взаємопов’язаними. А якщо так, то чи не влаштував хтось хитру пастку, щоб оволодіти зорельотом? Але хто? В ім’я чого?
Тільки аж коли над ближчим пасмом гір сліпуче блиснула куля астронавігаційної рубки “Сіріуса”, Кім зітхнув з полегкістю.
Сильним стрибком він злетів на гребінь скелі, уважно обдивився улоговину, посеред якої примостився “Сіріус”. Дивно: аж тепер стало видно, що форма цієї заглибини надто правильна, — бескеття розташовані амфітеатром. І майданчик у його центрі надто плаский та круглий.
— Асто, а стрибай-но сюди!
Дружина теж одразу помітила, як відрізняється ця улоговина від усіх інших, що над ними пролітали вони під час подорожі астероїдом. Так буває завжди: після тривалого спостереження хаосу різко впадає в око навіть найменша упорядкованість.
В улоговині наставав “світанок”: повільно обертаючись навколо поздовжньої осі, астероїд підставляв оцей свій бік під нестерпно яскраві промені сонця. Не було сутінків, не було напівтіней. Просто густо-чорна запона сповзала донизу, і з неї раз по раз вихоплювалися сліпучі блискітки окремих брил.
— Дивись! — раптом вигукнула Аста. — Он там за скелею праворуч від “Сіріуса”!.. Бачиш?
На похилій скелі, далеченько від зорельота, лежала людина в скафандрі. Власне, з такої відстані ця постать ледь-ледь мріла, але велетенська навскісна тінь від неї вимальовувалася чітко.