Выбрать главу

Глухо й погрозливо загув зал. Але бідолашний Винахідник не зрозумів небезпеки. І одчайдушні знаки своєї дружини він теж витлумачив по-своєму, як докір багатослів’ю.

— Я кінчаю, леді й джентльмени… І скажу вам: я теж за моду. За моду епохи, бо криноліни й шлейфи, скажімо, просто небезпечні для жінок, коли в містах вирує шалений вуличний рух, — не кажучи вже про санітарно-гігієнічні міркування… В програмі моєї кібернетичної машини зважено на всі ці обставини. Більш того, на мікрофільмах моєї машини зафіксовано кільканадцять тисяч зразків сучасного вбрання, створеного кращими модельєрами Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Москви. Електронна пам’ять моєї злагоди зберігає багато тисяч фотографій кращих представників усіх типів людей, — в тому числі і портрет нашої шановної Едіт Грейз, яка присутня в цьому залі…

— Тепер краса кожної жінки — в її власних руках! Ось, дивіться!

Він підбіг до машини, яка стояла посеред естради, скинув з неї запону.

Це було щось схоже на гібрид зуболікарського крісла з кабіною індивідуального душу, до якого з усіх боків припасовано рулони м’якого кольорового паперу. Та ще стояв поруч ніби дещо перероблений автомат для продажу напоїв, у якого замість табличок з назвами коктейлів сяяли інші: “костюм”, “сукня”, “блузка” тощо.

І по залу прокотився гомін, у якому досвідчене вухо спіймало б не тільки розчарування і незлобивий сміх, скільки задоволення й зловтіху. Але закоханий у свою машину Винахідник не зрозумів цього.

— Шановні леді й джентльмени! Тільки десять центів — і ви одержите найдосконалішу зачіску! Запевняю: ви нітрохи не пошкодуєте!

Мовчить зал. Мовчить глухо й вороже. Але в даному разі Винахідник ладен вибачити недовірливим: кому хочеться рискувати своїм волоссям, коли ще ніхто не бачив, як працює отой незвичайний “перукар”? То ж саме для цього першого експерименту й зберігали в первозданному вигляді свої “зачіски” його сердешна дружина та зловредна теща.

— Ви, мадам?

Винахідник зробив знак дружині, і вона бадьорим завченим кроком попрямувала до автомата. А в очах у неї — надія й благання, і худенькі щічки аж пашать…

— Ну, посміхайся ж! — люто шепнув їй Винахідник, а вголос промовив благодушно: — Сідайте в крісло, прошу! Ось сюди, в щілинку, вкиньте десять центів… Так… Увага!

Заклацали вимикачі. Спалахнуло яскраве світло. З-за спинки крісла висунулись химерні важельки. Щось задзижчало, заспівало. І на очах у глядачів почало творитися диво дивне: з кожною секундою зникала мацапура з кострубатим розпатланим волоссям, а замість неї в кріслі поставала миловида, граціозна красуня з великими тривожними очима, які розгублено поглядали то на власне відображення в дзеркалі, то на людей у залі.

Важелі машини не робили жодного зайвого руху. “Р-раз!” — клацали крихітні ножички, “два!” — закручувалось пасмочко на електричне бігуді, “три!” — розгладжував його мініатюрний гребінець. І отак пасмо за пасмом з швидкістю електричної швацької машинки важельки перебирали волосся молодої жінки, створюючи з нього справжній шедевр мистецтва.

Але, мабуть, найбільше вражений був сам Винахідник. Він дивився на свою дружину, як на справжнє чудо, як на Афродіту, що творилася на його очах із звичайної морської піни.

— Прошу, мадам!.. Точно тридцять секунд… Вельмишановні леді і джентльмени, оцініть роботу кібернетичного перукаря!

О, на цей раз аудиторія не лишилась байдужою! В залі зчинилась справжня буря. Однак чувся не так свист, що, як відомо, означає схвалення, а передусім тупотіння ніг та погрозливі вигуки.

— Я боюсь… Ти чуєш, як галасують?

— Заспокойся, рідна! Все гаразд! — прошепотів Винахідник, а вголос сказав. — Ну от, мадам, гадаю — ви задоволені? То, може, ризикнете одним доларом за викройку найдосконалішої сукні?.. Прошу, ось сюди, в кабіну… Так, так… Закрийте за собою дверцята… Роздягніться… Киньте долар у щілину…

Знов заклацали перемикачі й спалахнуло світло, однак тепер уже глядачі не бачили, що коїться за стінками кабіни, тільки видно було, як зникає в щілині м’який папір приємного блакитнуватого кольору.

— Моя машина, шановні леді й джентльмени, за дві хвилини виготовляє паперову модель, за якою кожен або пошиє собі одяг сам, або закличе на допомогу першу-ліпшу кравчиню. Клей, що з’єднує паперові аркуші, тримається тільки годину, а потім ви автоматично одержите готові викройки з відповідними позначками та інструкціями.

Згідно із заздалегідь розробленим сценарієм, — аби не втратити увагу публіки, — на сцену зараз мала виступити Винахідникова теща. Отож він зробив їй знак.

— Пробачте, леді й джентльмени… Ви, мадам?.. Зачіску?.. Дуже радий!..

І знову перед публікою твориться чудо: гачконоса стара відьма з стріхою розпатланого сивого волосся на голові протягом однієї хвилини перетворюється на досить привабливу брюнетку з виразистим поглядом і гордовитою поставою. Звичайно, двадцятилітньою її не назвуть, але ж, крий боже, перша-ліпша сорокарічна видасться проти неї справжньою бабусею! І вже саме усвідомлення цього, — та ще й стверджене найоб’єктивнішим критиком, люстром! — підносить оцю підстаркувату жінку у власних очах, робить її справді молодою. Зовнішність людини — серйозна штука!

І знову загримів зал. Тільки чому ж майже зовсім не чути вигуків схвалення, а лише лайка, і чому манекенщиці в першому ряду аж кулаками вимахують?

Бідолашний Винахіднику, ти не розумієш — чому? Та дуже просто: діамант цінується не так за його красу, як за унікальність! А ти намірювався щедрою рукою розсипати діаманти по вулиці: бери, хто хоче? То ж як, на твою думку, має реагувати двадцятилітня красуня, якщо твоя машина може зробити привабливою навіть стару відьму?!

Вже й задзеленчав дзвоник “кібернетичного кравця”, вже з кабіни вийшла Винахідникова дружина в такій бездоганній і такій красивій сукні, що ніхто навіть не сказав би, що це — з паперу. А гармидер у залі не вщухав ані на мить. Перукарі й кравці, кінозірки й манекенщиці, косметички і просто дівиці невизначеного фаху аж захлиналися з люті, ладні розтерзати жалюгідного Винахідника. Та ось одна з них — найгорластіша і найнахабніша — вискочила на естраду, здерла паперову сукню з переляканої Винахідникової дружини, плюнула йому межи очі:

— То ти замірився на моє щастя, злодюго! Я не їм, не сплю, щоб одягтися краще за інших, щоб бути гарнішою за інших… А ти за десять центів обіцяєш зробити красунею кожну?! Ти — гангстер! Ти — комуніст! Тебе треба лінчувати! А твоїй машині — ось! Ось! Ось!

Вона в нестямі кинулася до машини, била її ногами, видирала важелі, трощила й товкла. Туди ж ринули розмальовані дівиці, горласті здоровані, захекані товстуни.

І коли все скінчилося і в залі вже не було нікого, до майже непритомного Винахідника підійшов полісмен і сказав:

— Містер, я змушений вас заарештувати по обвинуваченню в крадіжці. Профспілка перукарів, Ліга косметологів та адвокат кравців звинувачують вас у привласненні й використанні у вашій машині фірмених зразків та моделей на загальну суму сто тисяч доларів.

Винахідник поточивсь і схопився за голову.

ЯК АЛЬФ КАВУН У КОМУНІЗМ ТІКАВ

(Кібернетична гумореска)

Альфред Кавун, студент фінансово-економічного технікуму, втік у комунізм 31 грудня 1965 року о 23.15 за московським часом. Я називаю речі своїми іменами: це була не подорож у майбутнє, а саме втеча, до того ж, Альф помандрував у комунізм зайцем, на чужій Машині часу.

Мабуть, ви вже чули про винахід славетного академіка Антипротонова? Його машина — чудесна: вона будь-якої миті здатна демонтувати на атоми перше-ліпше фізичне тіло, а потім відтворити його, на ваше бажання, де завгодно і коли завгодно. Так от, саме з цієї машини й скористався Альф Кавун.

Невідомо, чи готувався Альф до втечі заздалегідь, чи зважився на неї зненацька, в стані афекту. Ясно тільки, що йому посприяв випадок, бо вночі на 1 січня біля машини Антипротонова чергував лаборант Лазер Рубінчик, близький Кавунів приятель.

Альф завітав до Рубінчика тільки-но засутеніло, і друзі негайно зустріли Новий рік за хабаровським часом, а потім вирішили супроводжувати його тріумфальний похід по країні тостами, не пропускаючи жодної годинникової смуги.