“А чому, власне, крадіжка?! Я взяв би той рецепт наборг, щоб мати можливість створити свій найдосконаліший роман. Написав би, та й помер собі спокійно”.
Міркування видалися цілком логічними і навіть юридично обгрунтованими: справді, якщо він помре, то й роман “Еліксир життя” не буде написано, а щоб написати, потрібно прожити ще бодай років зо три…
Письменник розплющив очі, тьмяним поглядом обвів палату. Вона була повна розворушеної темряви і лункої тиші. Сухотним жаром віяло від невидимих стін, стелі та підлоги. Пронизливо пахло пролісками. І не ворухнеться ніщо ніде, не проступає жоден людський силует, бо нікого матеріалізувати, — ще не написано роман “Еліксир життя”, не створено образу того натхненного вченого, який мав би винайти чудодійний засіб проти смертельної хвороби…
Отут-то Письменникові й сипонуло морозом по спині: то невже й справді порятунку немає?!
— А стривай-но стривай… — мимрив він гарячково. — Я зараз матеріалізую якогось із тих персонажів, що вже живуть на сторінках моїх книг. Невже я за двадцять п’ять років напруженої праці не створив жодного героя, який був би здатний допомогти мені в цей найскрутніший для мене час?!
Письменник напружив свою волю так, що аж голова обертом пішла, затамував подих…
…І раптом дзвінко луснула тиша, спалахнуло нестерпно сліпуче світло, залунала кришталева музика електронного органа, а посеред палати з’явився… Бог!
Не треба посміхатися так скептично, друзі! Наш Письменник був переконаним атеїстом і навіть перед смертю бога не кликав. Але ж матеріалізація персонажів літературних творів взагалі справа дуже складна, а коли в людини температура сягає за сорок градусів — помилки неминучі. Одне слово, посеред П’ятої палати Найцентральнішої клініки тієї ночі невідомо чому матеріалізувався другорядний персонаж написаного Письменником сценарію короткометражного фільму “Любов і полум’я” (на замовлення Управління протипожежної охорони, “Київнаукфільм”, 1972).
Це був саме такий Бог, яким його змалював Письменник: з алюмінієвим німбом над рожевою блискучою лисиною, бородатий, вдягнений у білу хламиду з віскозного шовку, з транзисторним приймачем “Селга” через плече і босий. Він грізно насупив кошлаті брови і сказав гучним басом:
— Ти кликав мене, раб божий?.. Я прийшов!
Письменник мимохіть посміхнувся:
— Кинь викаблучуватися, старий!.. Сідай-но краще на ліжко, побалакаємо… Справді: чого приплентався? Не спиться ночами?
— Не треба принижувати гідність персонажів! — ображено шморгнув носом Бог. — Адже сам написав, що я — всемогутній!
— Ну, не гнівайся. Сідай.
Бог ще потупцював на місці, потім витер носа полою хламиди й обережненько сів край ліжка.
— Нежить? — співчутливо запитав Письменник.
— Ага! — зітхнув Бог. — Протяг у нас в раю скажений… Так ото я сьогодні ввечері хильнув кварту оковитої з кальцексом і тільки-но вмостився спати, аж раптом прибігає архангел Гавриїл. Мовляв, перехоплено вашу радіограму… Мовляв, наш рідний Автор просить допомоги… Ну, от я і почимчикував до тебе…
З теплою посмішкою дивився Письменник на свого Бога. Отакий — наївний і щиросердний — хай собі живе в малюнках Жана Еффеля та в мультфільмах для малят. Аби не той — жорстокий і кровожерний, якого вигадали на страх людям!
— Ну, а коли б ти справді став всемогутнім, що ти міг би дати мені зараз? — зацікавлено спитав Письменник.
— Що?.. — Бог замислився, почухав бороду. — Ну… райські квартирні умови… Посаду мого персонального консультанта з питань літератури… Особисту секретарку-ангелятко…
— А книжкове видавництво буде?
— Заснуємо! — гордовито сказав Бог. — Пиши хоч по роману щодня, всі видамо! У нас ліміту на папір нема.
— А про що ж писати? — засміявся Письменник. — Адже конфліктів у раю не буває?
— Та які ж у нас можуть бути конфлікти?! — аж образився Бог. — До нас потрапляють тільки рожеві-прерожеві. Безгрішні!
— Але ж я — багатогрішний!
— З кожного правила є виняток! — хитро підморгнув Бог. — Погоджуйся!.. Житимеш — як у бога за пазухою!.. І може… той… трошки інакше перепишеш декорації раю, щоб не було таких протягів, га?
— Ні, старий, — сумно зітхнув Письменник. — Не хочу я вічного блаженства в середовищі рожевих та безгрішних; з нудьги здохну… Паняй, друже, додому, та пробач за турботи.
— Ну, то як знаєш, як знаєш… — Бог знітився, попрямував до дверей. Затримався біля тумбочки, взяв у руки пляшечку з таблетками тетрацикліну. Запитав невпевнено: — Проти грипу — діють?
— Та бери, бери! — втомлено махнув рукою Письменник. Він уже гнівався на самого себе, що витратив стільки дорогоцінного часу на пусті теревені: адже ось-ось надійде Смерть, і тоді вже порятунку не буде.
Але стривай: лунають чиїсь чавунні кроки!.. Все ближче, ближче… Повільно відчиняються двері палати… Може, це і є Вона?
Письменник придивився пильніше в рожевий присмерк — і враз зітхнув з полегкістю: ні, це тільки Мік, любий робот Мік! Прийшов провідати свого Автора… Молодчага! З таким приємно погомоніти: він веселун і жартівник.
Однак цього разу Мік був сумовитий. Привітавшись, він сів на стілець біля ліжка, — власне, вдав, що сідає, бо його вагу зміг би витримати хіба столітній дубовий пень, — довго мовчав, аж тоді спромігся на фразу:
— Я можу тебе врятувати, Авторе мій! Я щойно проконтролював усі каскади твого електронного мозку. Пошкодження незначне: треба тільки замінити стабілізатор блока цілеспрямованості та відновити кількасот транзисторних ліній між центром емоцій і енергетичною системою. У мого брата Мука нещодавно було таке саме пошкодження. Його відремонтували за три дні.
— Мій любий Мік, — сумно посміхнувся Письменник, — не будемо говорити про ремонт. Давай-но пригадаймо краще, як ти поглузував з членів комісії на своєму першому екзамені.
— Це записано в моїй електронній пам’яті, — сухо сказав Мік. — Можу повторити. Я надрукував на контрольній стрічці: “Відчепіться! Надійність відповіді гарантовано!” Але нам зараз не про це треба говорити. Треба говорити, як тебе відремонтувати.
— Любий друже, для такого ремонту в мене бракує запчастин.
— А на складі?
— Теж немає.
— А коли привезуть?
— Нескоро.
— Тоді тобі доведеться полежати якийсь час вимкненим.
— Звичайно… Ну, йди, Мік. В тебе, мабуть” багато роботи?
— Дуже багато. Обчислюємо з Муком траєкторію космічної станції “Меркурій-1”.
— Хай вам щастить!
Милий, наївний робот!.. “Ремонт”… “Полежати вимкненим”… Ні, хіба тільки через тисячу років хвору людину отак “ремонтуватимуть”, замінюючи “запчастини” в її мозку!
Письменник, мабуть, задрімав, бо не помітив, як біля його ліжка з’явилася постать літнього мужчини у вишуканому костюмі. Зачувши якийсь шерех, він розплющив очі і злякано вигукнув:
— Хто ви?.. Чого вам тут треба?
— Дозволите сісти?.. — Мужчина сів на стілець, дбайливо підсмикнув брюки на колінах. — Я — містер Хілл, сер. Ваш персонаж. З повісті “Продана душа”, сер.
— Не з повісті, скажімо, а з оповідання… Так у чому справа?
— Будьмо одвертими; як ви знаєте, я не з філантропів і до радянських людей особливої симпатії не відчуваю. Але оскільки ви були моїм Автором і змалювали мене в не дуже огидному вигляді, я згоден врятувати вам життя.
— Яким чином?
— Я перепишу вашу свідомість на блоки відомої вам надвелетенської електронно-обчислювальної машини. Ви будете жити сотні й сотні років, матимете протези всіх органів чуття, дістанете ілюзію насолод, які може одержати звичайна людина… Згодні?
— І чого ж це мені коштуватиме? — гостро запитав Письменник.
— Про що мова! — знизав плечима містер Хілл. — Я з вас не візьму ані цента, сер!.. Тільки й того, що ви, коли ваша ласка, будете допомагати мені в науковій роботі. Але ж це — дрібниця, бо ви зможете працювати двадцять чотири години на добу.
— То ви хочете перетворити мене на покірного раба? — глухо запитав Письменник. І не стримався, гримнув: — Геть звідси, мерзотнику! Шукай десь-інде продажну душу, а мені не треба навіть безсмертя, якщо воно куплене ціною рабства!