— Прошу, е-е… Павле Васильовичу. — Директор простягнув до мене портсигар, але на півдорозі одвів руку. — Пробачте, ви ж не курите. Щаслива людина! А я от закурю, з вашого дозволу.
Дідуган полюбляв такі вибрики — знав же, що я завзятий курій. Однак це непогана прикмета. Скидалося на те, що чергової догани сьогодні не буде.
— Павле Васильовичу, — пихкав цигарковим димом Секеч, — є можливість, е-е… підсилити вашу групу. Зараз познайомлю вас з новим співробітником.
До кімнати зайшов високий молодик, чемно вклонився з порога. Обличчя гостя видалося мені знайомим.
— Павло Васильович Савченко, виконує обов'язки керівника Т-групи, — відрекомендував мене Секач. — Лозовий Борис… е-е…
— Митрофанович, — білозубо всміхнувся гість.
— Рідкісне ім'я… Борис Митрофанович — темпфізик, працюватиме в нашому інституті, очолить вашу групу.
Гість міцно потис мені руку.
Я чув це прізвище і тепер намагався пригадати, де саме.
— Пробачте, ви, здається, брали участь в експериментах Лонжемю?..
— Ви не помиляєтесь. Був такий гріх.
— Познайомилися? Ну от і чудово, — перебив нас Секеч. — Беріться до роботи. Павло Васильович проведе вас до лабораторії.
— Гаразд, Павле, ходімо. Покажеш мені колиску античасу. — Обернувшись до директора, Борис махнув рукою. — Привіт колегам!
Секеч аж сіпнувся від такої зухвалості.
Лозовий сподобався мені одразу, і ми одразу ж непомітно перейшли на «ти». Яна подарувала йому найчарівнішу з своїх усмішок. Навіть Тищенко спромігся зв'язати кілька ввічливих слів, підвівши голову над аркушами з обчисленнями.
Лозовий швидко оглянув лабораторію, потім підійшов до Тищенка, зазирнув у списаний стовпчиками цифр аркуш.
— Що це ви робите? — здивувався. — Спонтанний ефект підраховуєте, чи що?.. Це ж справа машини.
— Інтегратор, — буркнув Тищенко.
— Вийшов з ладу інтегратор, — пояснила Яна.
Лозовий попрямував до блискучої чорної шафи з безліччю тумблерів, увімкнув енергію. Інтегратор погрозливо загарчав.
— Ну-ну, не сварись. Зараз встановимо, яка в тебе хвороба.
Він заклав у перфоратор чисту картку, набрав простеньку комбінацію — перемножити два на два. Інтегратор охоче проковтнув перфокартку, хвилину тяжко, з придихом гудів і нарешті виплюнув стрічку з відповіддю. Індикатори на його панелі переможно блимали.
— Шістсот сімнадцять і три тисячних, — прочитав здивований Лозовий. Постукав співчутливо по лакованій кришці обчислювача. — Воно й справді звихнулося. Де в цьому храмі чистої науки можна знайти паяльник?
Він скинув піджак, з непідробним задоволенням засукав рукава білосніжної сорочки, запасся тестером, викруткою, паяльником і непохитним терпінням. Годин зо три копирсався в мікромодульних нутрощах інтегратора, доки той не капітулював.
Тищенко поглянув на Лозового з повагою. А я полегшено зітхнув. Низка неприємностей перервалася.
— Хвилина минула, — промовила Яна.
Зачинилися двері, і рожевий автобус рушив за місто, лишаючи позаду Хрещатик, гомін розмаїтого натовпу та пухнасті вербові котики в дівочих руках. Був березень, час вербових котиків.
Величне древнє місто проводжало рожевий автобус байдужими поглядами вікон, безмежною блакиттю весняного неба. І зовсім химерною здавалася думка, що лише за півгодини все це на довгі століття зникне для нас чотирьох. Не існуватиме над Славутичем закутого в асфальт міста: Кий, Щек і Хорив уже заснують його, а Володимир Красне Сонечко ще не встигне освятити. Замовкне сміх дівчат-городянок з пухнастими котиками в руках: вони мають народитися через десять століть. Та й самі ці вербові гілочки розквітнуть за тисячу років… Дивна була Думка.
— Насолоджуюся! — порушив тишу Лозовий. — Уявив собі пісне обличчя Секеча й зрадів, що не бачитиму його принаймні тисячоліття. Варт мандрувати в минуле хоча б заради цього!
Він жартував, звичайно. Він був жартівник, талановитий темпфізик Борис Лозовий…
Одного липневого вечора Лозовий запросив нас на концерт Борщагова, молодого віртуоза скрипаля. Яна радісно ахнула, побачивши чотири квитки в Борисових руках (як він добув їх, лишилося таємницею). Тищенко, як завжди, огинався.
— Я знаю, — сказав Борис, — знаю достеменно, що ти помреш. Навіть знаю місце, де це станеться. Ти віддаси богові душу біля інтегратора, серед співчутливого мовчання рідних довідників і формул. На жаль, співробітники не бачитимуть твоєї смерті, бо саме в цей час поїдуть на пляж. Але присягаюся, — Борис урочисто звів вгору руки, — невігласом ти не загинеш!
Він умовив-таки Тищенка.
Музику я ніколи не розумів до ладу. Проте блискуче виконання митцем першої частини концерту по-справжньому захопило мене. Трохи дратувало світлове супроводження, яке саме стало модним. Можливо, воно мало підкреслювати ритми чарівних мелодій, але гра віртуоза здавалася мені такою викінченою, досконалою, що додавати оце кольорове миготіння було не варт. Лозовий слухав дуже уважно. А Яна забула про все. Я скоса поглянув на неї — вона сиділа поруч і водночас безмежно далеко, в якомусь своєму незвичайному, чарівному світі. Схилене обличчя, нервово стиснені пальці, напівзаплющені очі, затамований подих… Вона була прекрасна, Яна.
В антракті Борис потягнув нас до буфету. Тищенко очманіло тупцяв позаду, наштовхуючись на людей. Певно, був ще в полоні музики…
— Прокинься, професоре! — підштовхнув його Лозовий.
Ми посідали за столик, встромили ложечки в духмяне морозиво. Борис вправно відкоркував пляшку холодного як лід і від того ще терпкішого «Мукузані». Тищенко пити не став.
— Ну що, подобається тобі Борщагов, схимнику?
— А він математик. Ти розумієш, Борисе, справжній математик! Ця бездоганна точність, злиття настрою з кожним звуком… Схоже на нескінченний числовий ряд. Мені здалося навіть…
— О Метагалактико! Щиро вітаю, мій бідний друже! Ось тепер можеш із чистою совістю помирати біля рідного інтегратора. На здоров'ячко. Але спершу скажи, чоловіче, при чому тут математика? Мистецтво! Почуття! Це ж аритмія, порушення фону, ритму, закономірності, формули, якщо хочеш.
— Не згоден. Просто у нього власний ритм, мінлива й гнучка формула виконання. Хіба це не вищий розрахунок?
— Примітивно. Імпровізація — от головне! Адже Борщагов саме заперечує формулу. Заперечує!
— Зачекай, ти не збагнув моєї думки. Можливо, я погано розуміюся на музиці…
— Авжеж!
— Розпрягайте, хлопці, коні, - всміхнулася Яна. — Третій дзвінок. Ходімо краще до залу.
— Смак треба мати, голубе, — сказав Лозовий, підвівшись. Маленька крихта морозива впала на столик, він вийняв сліпуче білу хусточку, недбалим рухом витер краплю. — Смак до прекрасного в житті. Хороша музика, вродлива жінка, гарний одяг, цікава робота… Для тебе існує тільки останнє. Ось перед тобою чарівна дівчина — пробач, Яно, я говоритиму компліменти. Так, чарівна дівчина, а що ти про неї знаєш? Що вона твій співробітник, товариш по роботі, темпфізик непоганий… і все. Ти, мабуть, не сказав би, якого кольору в неї очі, в якому вбранні вона прийшла на концерт. Поглянь на себе. Ти надів безглузду строкато-зелену краватку до жовтої сорочки. Яєчня з цибулею. І тобі байдуже. Математика! А жити коли?
— Борисе, перестань зараз же! — Яна гнівно насупила брови, де й подівся той чарівливий мрійний погляд, коли геніальний скрипаль примусив нас забути чи, може, згадати про все на світі.
— Пробач, я пожартував. І все ж… Несмак, друже, — це вже від природи. Ти в цьому не винен. Співчуваю.