Другий відділ концерту ми слухали втрьох — Тищенкове місце порожнювало. І гра Борщагова вже не хвилювала мене, як спочатку. Я майже не чув музики.
Ми вийшли з автобуса, чотири постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами, і стали поряд навпроти сонця. Атемпороїд — наш корабель античасу — височів за кілька кроків. Націлений голками випромінювачів у небо, він скидався на велетенського сполоханого їжака.
Тищенко щільно закрив шолом.
— Не гаймо часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин починаємо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.
У колючому боці атемпороїда з'явився прямокутний отвір — корабель запрошував у дорогу. Урочистості першовідкриття чомусь не відчувалося зовсім, у голові бриніла безглузда дитяча лічилка: «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом. Лис і каже їжаку…» От причепилося», — майнуло в думці.
— Їдьмо, хлопчики, — тихо промовила Яна.
— Заждіть-но трохи. — Лозовий гарячково нишпорив по кишенях скафандра. — Не можу без огиди дивитися на оце страховисько. І навіщо ми вигадали його, таке незграбне? — Він знайшов, нарешті, цигарки, знову поліз у кишеню. — Павлику, дай сірники, десь загубив свої.
Я подав Борисові запальничку.
— Не можна гаятись, лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос.
Лозовий не кваплячись клацнув запальничкою й жадібно, смакуючи затягнувся.
— Велике діло програма, я сам її складав, — видихнув він дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не можу закурити рівно тисячу років!
— Експеримент триватиме всього чверть години.
— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поплескав Тищенка по плечу. — Ти недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!
Борис затягнувся вдруге — повільно, примруживши очі. Він добре вмів смакувати їх, ці маленькі втіхи життя. Довго не видихав диму. Потім пожбурив цигарку й закрив шолом.
— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.
Прямокутний отвір проковтнув нас і щез. Я став до пульта, увімкнув керування. Яскраво засвітилися екрани. Поклавши долоні на біоприймач, я подав кілька уявних команд, і жовта синусоїда на екрані настройки услід за моєю думкою змінила форму, витяглась, підкоряючись безмовному наказу, і знову застигла в чеканні. Біокерування працювало нормально.
Темпозиметр відлічував земний час. Було п'ятдесят вісім на дванадцяту, двадцять шосте березня, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. За дві хвилини я накажу старт. Увімкнеться акумуляційний блок, злива протоенергії рине до антен-випромінювачів, навколо атемпороїда спалахне невидиме потужне поле античасу, і ми зробимо неймовірний стрибок. На тисячу років у минуле.
— Приготуйсь!..
Яна всміхнулася мені, і глузливі бісики в її очах спалахнули на мить яскравіше. «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом…»
— Старт!
Був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.
Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.
Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.
Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.
— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.
— Так і повинно бути, — відповів я. — Вони не можуть побачити атемпороїда, бо ми існуємо в несумірних координатах часу.
Атемпороїд повільно плив над лісовою галявиною, наближаючись до людей. Я зупинив його рух.
Ми здійснили стрибок у часі, наївно сподіваючись побачити на власні очі історію, підсвідомо вкладаючи в це поняття звичні свої уявлення: тисячолітній часопис людства — це насамперед війни, походи, революції. Це химеричне сяйво нікчемних і великих імператорів. Це зруйновані міста й відбудовані фортеці. Війни тридцятилітні, столітні, революції і знову — війни… офіційні щаблі історії. Вони закарбовані в камені й бронзі, старанно виписані на пергаментах, чітко віддруковані на найкращому папері. А поміж ними загубилися роки людської праці й любові. Про них мало пишуть у шкільних підручниках, хоч більшість часу людство віддавало саме роботі й коханню… І так було завжди.
Двоє побігли лісовою галявиною — навздогін сонцю, промчали крізь атемпороїд і крізь нас, перемовляючись, і знову спинилися, стрункі й прекрасні. Дівчина усміхалася, схиливши голівку на груди юнакові, а той палко шепотів їй якісь прості вічні слова, певне, саме ті, що не увійшли до підручників історії.
Він підняв її на руки й поніс, легко, мов пісню, і дівчина обвила мужню шию, притулилася щасливим обличчям до його плеча. І ліс розступився перед ними; і сховав їхнє щастя у вдячному присмерку. Був березень.
Я скерував атемпороїд у протилежному напрямі. Час нашої першої зустрічі з Історією наближався до кінця.
Велетенський їжак, скоряючись моїй думці, зробив прощальне коло над галявиною, потім нечутно спустився на землю, не лишаючи найменшого сліду на ніздрюватих почорнілих клаптях березневого снігу.
— Приготуйсь!
Тисяча років пролетить крізь нас за мить. Промчать весни і праця, війни й кохання. Виникнуть міста, заводи, машини. Народяться нові люди…
— Старт!
Але нічого не змінилося. Була лісова галявина, і сонце, і ліс, і шматки березневого снігу. Йшов дев'ятсот сімдесят четвертий рік.
Я міцно стиснув у долонях біоприймач:
— Старт!.. Старт!..
Час не скорявся атемпороїду. Червона стрілка темпозиметра застигла на місці, відлічуючи не століття, а тільки хвилини.
— Старт!
Поряд почулося хрипке незнайоме дихання. Лозовий, пригнувшись до пульта, блідий як сніг, шепотів щось незрозуміле. «Енергія…» — врешті розібрав я й поглянув на лічильник. Тоскно похолонуло в грудях, очі заслав морок. Попереду бачив тільки стрілку лічильника протоенергії. Енергія зникала. Зникала невідомо куди. Лишилося не більше третини початкового запасу.
— Усе. Це кінець, — сказав Лозовий. — Ми не спроможні здійснити зворотний стрибок у часі. Це кінець.
Він застиг у кріслі, обличчя його знову було спокійне, але широко відкриті очі не бачили нічого, крім жовтої стрілки.
У тиші збігали хвилини, звичайні, буденні хвилини — шістдесят земних секунд кожна. А попереду чекали інші — п'ятсот двадцять п'ять мільйонів повільних хвилин, тисяча років чужого життя.
Лозовий не зводив погляду з лічильника.
— За дві години, — дивний голос наче не належав йому, нібито вони існували окремо: Лозовий і його голос, — за дві чи три години зникне залишок протоенергії, припиниться захисна дія поля античасу, атемпороїд з усіма нами вріжеться в земний час, і тоді… Тоді на цьому місці з'явиться вогненний стовп. По тому — нічого. Дерева не хитнуться, і сніг не розтане. Люди, що житимуть після нас, почують страшний вибух, побачать променистий стовп, але це станеться рівно за тисячу років…
Може й не Лозовий сказав ці слова, хоч ворушилися його губи. Може, це був запис, може, промовила їх машина… не пам'ятаю. Мене не було теж. Була тільки жовта стрілка і важкий, тваринний жах у кожній клітині безвладного тіла.