Реєстрацію на рейс ще не оголосили? То вона спокійно доп’є своє пиво. Про ту кімнату не варто нікому розповідати. І не тому, що соромно. А тому, що може більше не вийти порятуватися. Але сам на сам із собою Марічка пишається, що зуміла вибратися з тої загадкової кімнати, яка існує в одному з помешкань історичної Праги. Певне, в тому є якийсь сенс. Якого ніхто ніколи до кінця не второпає.
Паризькі химери
— І як ти думаєш, що робить Париж Парижем? Не Лувр і не його піраміда. Не Ейфелева вежа і не Тріумфальна арка. Не мокрі тротуари з чорно-білих альбомів для туристів. Не кав’ярні з літніми терасами і не столики на одного з тих-таки альбомів. І не легендарна хода парижанок! І не яскраві шалики наших чоловіків! А химери. Химери наших соборів.
— В інших містах теж є химери.
— Але таких, як в Парижі, нема в жодному місті. Химери на соборах інших європейських міст корчаться від тортур. Або від якихось іще мук. Наші химери блазнюють.
— А в моєму місті химери є на світських будівлях. У нас навіть свій знаменитий Будинок з химерами.
Його мало цікавило те, що там в її місті. Які можуть бути інші міста, якщо є Париж? Він постійно її перебивав і продовжував говорити про Париж. Але розповідав завжди неординарно. І сам його баритон, і його французька були такі чарівні, що вона вибачала йому ту легку зухвалість, якої ніколи не дарувала київським чоловікам.
Цей віртуальний знайомий виник у неї не так, як знаходили собі французьких кавалерів її однокурсниці, з якими вона разом читала Мопассана й Золя та складала іспити з історичної граматики й теоретичної фонетики. Проте більшості її університетських подруг у пригоді стане лише практика мови, яку вони застосовуватимуть для облаштування свого особистого життя після першої ж невдачі з місцевими хлопцями. Або навіть не чекаючи проблем зі своїми. То вони, подруги її юності, знайомилися з французами чи франкомовними бельгійцями через шлюбне агентство, найретельніше підбираючи світлину для своєї репрезентації. Це було в зовсім інший час — ще до Інтернету.
— Які можуть бути стосунки між чоловіком і жінкою без цифрових технологій, Жанно Іванівно? — говорила одна з її приватних учениць.
— Але ж якось вони все-таки виникали і навіть розвивалися... — не знала, що відповісти спантеличена викладачка, яку зазвичай важко було спантеличити.
— Так і розвивалися, що людство прийшло до чорт знає чого, — відповідала дівчина, яка напевне прагне вивчити французьку якнайкраще не для того, щоб читати в оригіналі Марселя Пруста.
Але ж от і в Жанни Іванівни виник цей химерний зв’язок із Парижем саме завдяки всьому тому, чого не існувало тоді, коли вона сама була у віці своїх нинішніх студентів, і що є у них.
Французька колега вивісила на Жанниній сторінці Фейсбуку посилання на публікацію її статті у французькому збірнику праць. І він, її нинішній цифровий друг, знайшов і прочитав її статтю «Химери» Жерара де Нерваля: алхімічний та постмодерний підходи. Написав на її сторінці якісь посутні зауваги до статті. Попросився до неї в друзі, став писати в приватну пошту — спочатку про враження від її роботи, а потім і на інші теми. А потім почалися їхні багатогодинні розмови по скайпу.
— У вас французьке ім’я.
— В нас це ім’я дають дівчатам так часто, що воно вже наше, не французьке.
Мати назвала дочку Жанною, чим не здивувала нікого. І віддала до французької школи, хоча сама французької так і не вивчила, знаючи кілька живих і мертвих мов. Мати померла кілька років тому. Не лежала і не хворіла. Завмерла на своєму стільці зі скляними очима, у навушниках. Жанна зняла їх з мертвої маминої голови, машинально піднесла їх до власних вух і почула: Non, je ne regrette rien. Матері вже не було, а Едіт Піаф ще співала, що ні про що не шкодує. «Я теж ні про що не шкодуватиму», — подумала тієї миті Жанна. Коли мова заходила про смерть матері, Жанна завжди говорила, що хоче і сама одного дня відійти саме так. Вона не розповідала, що скляні очі матері час від часу ввижаються їй, виникаючи нізвідки у найнедоречніших ситуаціях. І що більше часу спливає відтоді, то чіткіше пам’ятається їй химерне обличчя щойно померлої матері. І вона не робить ремонту в маминій кімнаті, не переставляє меблів, хоча так природно було б облаштувати там спальню, а у своїй кімнаті, яка ближча до вхідних дверей, зробити вітальню. Але Жанна й досі мешкає ніби в однокімнатній квартирі, коли вітальнею є кухня, а заходить до кімнати небіжчиці лише витерти пил. Або тихо посидіти із химерними думками: