Назад вона бігла по сходах, боячись заходити в ліфт. Консьєрж незворушно відчинив перед нею вхідні двері, натиснувши кнопку на своєму пульті. Він, певне, не вперше бачи таку реакцію гостей мешканця п’ятого поверху. Жанна бігла по вулиці Сен-Луї-ен-Іль убік Нотр-Даму. Перебігла через міст Сен-Луї. Її біг сповільнила юрма туристів, які гучно ґелґотали своїми мовами. Але гучніше за той галас лунав їй услід химеричний регіт, його відлуння супроводжувало її біг сходами будинку на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і який звучить і тут, хоча тут той регіт почути вже було нереально, то вже химеричні галюцинації, яких, вона, можливо, не позбудеться ніколи.
Додому, точніше, до Марти вона повернулася сама не своя. Довго мовчала, і Марта не смикала її, хоча й бачила, що подругу щось кардинально вибило з ладу.
— Тебе не пограбували? Бо тут буває таке. Давай перевіримо.
Ні, все на місці. І документи, і картка, і планшет. Якщо вкрали, то не майно. Що саме — вона ще поки не знає. А втім, може, вона здобула, а не втратила. А може, і те, і те водночас?
Марта напоїла її марокканським трав’яним чаєм, від якого Жанна міцно заснула й проспала до ранку, прокинулась, коли господиня вже пішла на роботу. Того дня Жанна не захотіла блукати по Парижу, лишилася в помешканні Марти. Навіть не пішла з планшетом до найближчої кав’ярні перевірити свою пошту. Стояла на балконі, дивилася на скупчення багатоповерхівок. Внизу перегукувалися сміттярі в яскравих уніформах. Із під’їзду долинав істеричний крик однієї з мешканок.
— Не звертай уваги, — попередила її Марта, — вона лається по-африканському, французькою ще не вивчилася.
Жанна згадала під’їзд на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і той ліфт із купідонами, і криві дзеркала у ліфті.
Чого ти, власне, хотіла? Щоб власник розкішного помешкання біля Нотр-Даму не виявився монстром? Щоб був таким, якого ще й досі малює їй уява, хоча соромно мати романтичні установки, доживаючи четвертий десяток. Хай навіть глибоко приховані, в яких сама собі не зізнаєшся. Жанна гнала геть дурні мрії, які роїлися в її голові в перервах між її нескінченними розмовами з Шімом. Можливо, варто було все лишати, як є, так і говорити з ним про літературу й мистецтво, про химерність буття й про буттєвість химер. Але ж то була його ідея зустрітися, то він наполягав! Він заговорив про ймовірну зустріч дуже давно. То він казав, що в нього є прижиттєві видання творів і Віктора, і Жерара, і Теофіля, і Гюстава, — він фамільярно називав класиків французької літератури 19-го сторіччя на ім’я, — підписані особисто йому.
— Комусь із твоїх прадідів? — перепитувала Жанна.
— Ні, мені, мені! — рішуче заперечував він, і це абсурдно інтригувало, — Приходь! Побачиш! І в мене є ще й вино з тих часів! Я тебе почастую! А з мого кабінету видно ті химери Собору, яких не показують туристам. Куди туристів не пускають!
— Чого ж ти, така прошена пані, з такою високою самооцінкою, поперлася відразу до мужика на хату? Треба було спочатку витягти його бодай на каву, а вже потім погоджуватись... — скаже ввечері Марта, коли Жанна розповість їй про свою пригоду.
— Погоджуватись — на що?
— Ти не ображайся на мене, Жанко, ти же знаєш, що я завжди кажу те що думаю, і про себе, і про інших.
Жанна не ображалась на Марту, бо вже сама собі ставила це питання. Шім ніколи в прямому сенсі не залицявся. Висловлював захоплення лише на предмет її статей та її французької. А от сама Жанна, відтоді як почався в неї цей цифровий ...роман, а чому, власне, роман? Відтоді як почалося їхнє спілкування, Жанна весь час почала постити на своїй сторінці світлини, на яких її врода сяяла усіма барвами, які тільки могли забезпечити передові цифрові технології! А втім ні! Якщо вже бути чесною, і передусім із собою, вона почала міняти свої фейсбучні світлини чи не щотижня, коли з Парижа надійшло оте запрошення з адресою в першому арондісмані! Хоча ніяких пропозицій колись у перспективі стати господинею цього помешкання не було. І коли вона витягла з поштової скриньки оте запрошення в білому конверті, і того ж дня в розмові по скайпу сказала йому: так, прийшло, він не пропонував їй оплачувати дорогу, як надсилали авіаквитки її подругам-нареченим, тій же Марті п’ятнадцять років тому. Він поставився до неї, як до рівної: приїзди, буду радий!
Тому й поперлася на хату! Як пішла в квартиру в Києві на Володимирській до одного старого і хворого професора, який за чиєюсь рекомендацією звернувся до неї, чи не купить вона за помірну ціну якусь із його французьких книжок. Щось вона й купила, а потім до вечора просиділа із немічним дідом, від якого пахло сечею, але то була одна з найцікавіших розмов у її житті ... він невдовзі помер.