Вона зупинилась, і чоловік машинально зупинився також — зрештою, вони зараз нікуди не поспішають.
— Я не певна, але мені здається, що там сидить він.
— Хто?
— Батько мого сина.
— То підійди, поговори з ним, — одразу запропонував їй чоловік.
— Піти поговорити?
— Піди й поговори! Це ж цікаво — зустрітись через стільки років!
— А якщо це не він?
— Підійди з’ясуй.
— Але, якщо це він, то розмова може бути тривалою...
— То й нехай! Ми ж не потрапили на Алькатрас! Отож, треба зайнятись чимось іншим!
— Але якщо я з ним розмовлятиму, що робитимеш ти?
— А я поїду в Окленд! Мені цікаво, чи стоїть іще той будинок, де на першому поверсі продавали тканини. Підійди. Я поки чекаю тут.
Тим часом той, хто видався їй знайомим, підвів голову, поглянув на них, не виявивши ніяких ознак, що впізнав її. Але ще більшою мірою видався їй схожим на нього. Він сидить за крайнім столиком біля газону, і вона рушила до нього, думаючи, як привернути до себе його увагу і не виглядати дурною, якщо це не він.
Були часи, коли вона німіла і втрачала здатність рухатись, побачивши у натовпі схожого на нього. І поверталась до життя, тільки збагнувши, що то таки не він. Ті часи тривали ще й тут, в Америці. Але все-таки одного дня вона відчула, що багаторічна лихоманка минула. І вже багато років вона спокійно згадує його. Зрештою, син стає схожим на нього. Що ж: народила гарного хлопця від гарного чоловіка. А він таки виринув із небуття. І зараз похмуро схилився над виїденим супом і поламаною пластиковою ложкою. А може, то не він? Минуло... ні, ще не двадцять, але вісімнадцять років відтоді, як вона його бачила востаннє. Вона наблизилась до нього й тихо заговорила по-українськи, ніби сама до себе так, щоб він почув:
— Невже це ти? І яким вітром занесло тебе у Сан-Франциско?
Він здригнувся й різко обернувся до неї. Це напевне він. От, здається, впізнав. Але так і не підвівся з металевого стільця. Тупо дивиться на спокійну гладку жінку з оксамитовою шкірою й розкішною білозубою усмішкою. Жінкою у широких штанах і довгій білій сорочці на випуск. Як він не любить цих жінок без вогню в очах і мелодії в жестах, чия зовнішність зумовлена винятково міркуваннями зручності й гігієни! Чому в заможній Америці так багато цих незграбних соляних торб? Такою ж стала й вона, його давня кохана, його перша дружина, зовсім не схожа на ту тоненьку дівчину, яка колись так дико була закохана у нього, чий трагічний погляд довго переслідував його, яка ніколи не усміхалась, тільки іноді істерично реготала. А зараз вона стоїть перед ним така на себе несхожа і благополучна, але це вона, напевне вона, і треба їй щось сказати.
— Ти так погладшала.
— Мій чоловік любить мене й такою, — каже вона йому те саме, що й своїм київським знайомим.
— Тоді ти була набагато краща, — не здається він.
— Весь час не може бути двадцять років, — знизує плечима вона.
— Що ти тут робиш?
— Приїхала у відпустку.
— А живеш?
— У штаті Мен.
— Теж, значить, подалі від України? — люто вигукує він. — Усі ви такі!
— Ти хочеш сказати, ніби ти не виїхав з України за кілька років до мене?
— Ти порівняй свої причини й мої!
«Твої причини? Ти будеш мені щось говорити про свої й мої причини?» І вона виклично вигукує, хоча й це не зовсім правда:
— А я їхала шукати тебе!
— Не треба було тоді розлучатись зі мною!
Це було єдине, чим він може їй дорікнути. Він сказав це, та відразу ж втяг її в те гірке й нездарне з’ясування давніх стосунків, де нема суддів, нема істини, нема нічого.
— Ти ніби не знаєш, що мене штовхнуло до того розлучення! Ти абсолютно не ставиш себе на моє місце! Думаєш мені було легко?! Я була вагітна! А вони тисли на мене з усіх боків!
— Я всі ці роки не можу забути тої твоєї образи! Це ти в усьому винна, ти, ти!
Ще три хвилини тому вона й думати забула про те божевілля, яке, власне, й підштовхнуло її до еміграції. А зараз кричить, доводить свою правоту, як тоді, а він знову й слухати не хоче, тільки кричить про своє:
— Ти можеш собі уявити, що я відчув, коли мені в камеру принесли заяву, підписану тобою, що ти бажаєш добровільно припинити шлюб? Я тільки тим і жив, що мене чекають дружина й майбутній син, а тебе умовили! Слухалась своєї матінки, як п’ятирічна дурепа! «Навіщо він тобі, дочечка! Тримайся подалі від неблагонадьожного!»
— Мені ж робила дірку в голові не так моя мама, як твоя! Ніби ти цього не знаєш!
— Я тобі говорив ще до нашого одруження, хто такі мої батьки! Тому й порвав з ними! Мене з ними нічого не поєднує! А ти пішла слухати мою нарвану матінку! І не тільки слухала її, а й робила те, що вона тобі наспівала! Тобто знову начхала на все, що говорив тобі я! І, врешті-решт, чому я тобі маю вірити?