— Та я всім, що в мене є... життям, здоров’ям, моїм, сина, чоловіка... можу поклястись, що зробила все те після трьох місяців щоденного тиску з боку твоєї матері! Вона приїхала тоді з Москви, жила у нас, ти це собі можеш уявити — на наших чотирнадцятьох метрах? Мама спала в сусідки. А вона спала у кімнаті зі мною, і повторювала мені вдень і вночі, ніби дбає про тебе і знає, як тобі допомогти, а я, егоїстка, не хочу для тебе нічого зробити!
— Ти могла б лишатись у бабусі! Вона саме тоді й померла, бо нікого поряд не було!
— Бабуся, коли тебе забрали, сама мене й відвела до мами, вона мене жаліла, на відміну від тебе! Я ж була вагітна!
— Ой, я вже чув цю казочку двісті разів! Хоч би мала совість, коли брешеш! Паскудне брехадло, а не жінка! — він нервово схопив поламану пластикову ложку, почав шкрябати по дну порожньої тарілки-хлібини.
— Як ти можеш? Ти коли-небудь думав, яка в мене була вагітність, коли я носила твою дитину? — останні слова вона вимовила з надривом і сльозами, які почали підступно різати очі. «Ще тільки цього бракувало — розридатись тут перед ним!.. Якого біса я все це слухаю і все це говорю? — подумала вона, коли вони обоє розпалились енергією сварки, настільки, що почали кричати одночасно, не звертаючи уваги, що поряд люди. — Навіщо усе це відбувається зі мною, якщо я вже давно живу по-іншому? Вже більше ніж п’ятнадцять років на мене ніхто не кричить, і навіть мама, коли я приїздила до Києва “багатою американкою”, жодного разу не крикнула на мене. А він чомусь кричить на мене, як на дешеву прислугу!»
Гарненька дівчина незрозумілої раси із великими африканськими губами, вузькими далекосхідними очима й прямим жорстким волоссям рішуче наблизилась до столика й кинула перед ними пластиковий зошит меню, який він відсунув, як непотріб. А вона обернулась, шукаючи очима чоловіка, щоб піти звідси геть, але не знайшла його. Певне, зупинив таксі й рушив до Окленда на зустріч зі своїм минулим, коли побачив, що у дружини розпочалась така бурхлива зустріч із її минулим. Краще б він не виявляв такої супертактовності, забрав її звідси, і вони б поїхали до Окленда разом. Очевидно, дуже хотів поїхати туди без неї... Коли ця думка промайнула в її голові, вона чомусь вмить заспокоїлась, сіла поряд з ним на металевий стільчик, по-діловому підсунула до себе меню й покликала жестом дівчину. Замовила два пива й креветки і знов заговорила до нього, різко помінявши тон.
— І що ти тут робиш у Сан-Франциско? Також приїхав у відпустку?
— Навіщо знущаєшся, американська підстилко? Якби ти не кинула мене тоді, все було б по-іншому!
Вона поклала свою білу повненьку руку на його засмаглу, аж чорну, але він не заспокоївся від того жесту, продовжуючи кричати все те, чого, либонь, не було кому прокричати протягом усіх цих років.
— Моя мати, кажеш? А невже я тобі не казав, що зрікся своїх батьків? Я не поїхав з ними до Москви, де вони отримали шикарну хату, лишився в Києві з бабусею в її нещасному будиночку! А ти своєї не зреклась! Нік-коли не забуду, як вона мотала перед моїм обличчям своїм пальцем і верещала: «Російська культура не-зрів-нян-но багатша за українську! Не-зрів-нян-но!» І чого мені було варто не затулити їй пельку за те її “Не-срав-нен-но!”
— Мама померла три роки тому. Вона була ще зовсім молода... трохи більше шістдесяти... Вона жодного разу тут не була. А як твої? Ти ж помирився з ними після того, як тебе випустили після нашого розлучення?
Але він не слухає її:
— Так, звичайно, російська культура багатша! Але ж то імперська культура, яка тягне до себе живі соки усіх поневолених народів! І Америка така сама, як і Росія! Все купила! Всіх купила! Скільки продажних тварюк на її поганючому хлібі роз’їлись, як деякі! А ті, хто не продається, і тут не живуть, а мучаться!
Дівчина незрозумілої раси принесла їм пиво й тарілку креветок. А також, знаючи контингент відвідувачів свого закладу, попросила відразу розрахуватись. То, звичайно, не ті креветки, які вони з чоловіком їли вчора в Японському містечку. Її «непродажний» візаві рвучко підсунув пластикову миску до себе й почав їсти креветки жменями. А вона, піднісши до губ пляшку з пивом Miller Litter, підвела очі вгору, побачила сліпуче синє небо, ні, на Середземномор’ї барви зовсім не такі, там переважає лазурева, тут усе синіше, о Господи, і там вона також ходила під руку зі своїм американським чоловіком. А чи могло бути так, щоб вона прожила всі ці роки з ним, зі своїм першим, і нехай не було б у її житті й половини тих омріяних міст, і не було б цієї зустрічі в Сан-Франциско, і цих креветок, і цього пива Miller Litter, яке він підносить до своїх обвітрених губ...