Кажеш, погодишся на це, тільки коли він сам попросить? Влаштувати вам побачення? Звичайно ж, він сам ніколи про таке тебе не попросить! Він же ідіот! Уп’явся в цей безперспективний український націоналізм! Як фахівець знаю: тут майбутнього нема. Це ж не сіонізм! А втім і у сіонізму також нема майбутнього, — похопилась свекруха. — Він узявся за це, тільки аби нам насолити. Точніш, наперчити. Як необачно сипав перець у чай генералу. А в нас завжди був не тільки чорний мелений, а й привозний кайєнський перець! Ти знаєш, що воно таке? Ні? А генерал знає! І тепер особисто опікується його справою. За те його й ставили в куток при гостях. І ти свого сина за таке ставитимеш у куток при гостях! І ти свого сина рятуватимеш, коли він у такий спосіб влипне, чого я тобі не бажаю, моя люба!
— Це правда, ніби ти сипав кайєнський перець у чай генералові? — питає вона його за третім пивом. Настав обідній час, вона замовила йому й собі якісь страви в тому ж ресторанчику, де розпочалась їхня зустріч. Яка паскудна їжа в американських дешевих точках!
— Який перець? Який в біса кайєнський перець! Мене звинувачували в поширенні нелегальної літератури! До мене справді приходив на допити генерал, який ходив до нас у гості! І ефект кайєнського перцю справляло те, що я вимагав, щоб зі мною говорили тільки українською! Удавав, ніби не розумію по-їхньому. І він був змушений! А потім бив мене в пику! Я й тут з усіма говорю по-українськи! Не розуміють — їхнє горе!
— І якою ж мовою ти розмовляв із Лідкою?
Тут він схопився з місця, схопив її за плечі й почав несамовито трусити. Дівчина незрозумілої раси підбігла до них, почала плескати його по плечу зі словами «You need something, hey?», і він неохоче відпустив колишню. Ресторанчик тим часом заповнився, щойно не було нікого, а вже й немає вільних місць. За сусіднім столиком так само бурхливо з’ясовують стосунки латиноси. Цікаво, чи замішаний у їхніх розборках який-небудь конфлікт перуанської та колумбійської ідентичностей? Її колега по Human Rights Studies уругвайського походження завжди фахово ідентифікує всі нюанси латиноамериканських суперечок, навіть в університетських їдальнях. Він би не повірив, що вона, така спокійна і врівноважена, наразі сама втягнена в національний конфлікт бозна-якої давнини. Хоча національного конфлікту не було, була зрада, найстрашніший її різновид, коли зраджено тих, хто довірився зрадникові усією душею.
Добившись свого, свекруха повернулася до Москви. А вона народила сина, і настали по-іншому смертельно важкі дні: дві жінки й немовля в кімнаті на чотирнадцять метрів. Мама працювала, їй ще дуже далеко до пенсійного віку, а вона була змушена оформити академвідпустку по догляду за дитиною. До речі, вийшовши заміж, вона прописалась у будинку бабусі, яка померла одного дня, поки його мати перебувала в них. У тому районі зводили багатоповерхівку, і бабусин будинок із садочком ішов під знесення. Сусіди знайшли її, вона з дитиною могла тоді отримати квартиру. Мати категорично не дозволила їй починати ту справу, хотіла прописувати її назад до себе на свої чотирнадцять метрів, повторюючи тричі на добу: «Ти не уявляєш, які страшні люди його батьки! То велике щастя — не мати ніяких контактів із тою родиною. Бідна ти моя!»
Хлопчик трохи підріс, коли сталася Чорнобильська аварія. Почалась тяжка масова істерія: куди тікати з дітьми з Києва? Відразу ж зателефонувала московська свекруха, запропонувала допомогу. Мама грубо відмовила їй, але записала телефон. І тут озвалась і жлобава свекруха з сапкою, п’ять кілометрів пішки від електрички, — вона мешкала в південному регіоні, який вважався радіаційно безпечним. Бідна мама зовсім заплуталась, не знала, кого з осоружних родичів послати подалі, а від кого все-таки прийняти запропоновану допомогу. Принаймні московська наволоч, на відміну від селянської, не змусить бідну дитину копати город...
У Москві вона з сином жила у домі приходящої домработніци своїх свекрів, улесливої нещирої жіночки, яка, одначе, не дуже сварила за невимиту плиту чи непідтерту підлогу, а іноді навіть сиділа із дитям, щоб вона могла вийти за продуктами чи просто погуляти по Ма-асквє. Домработніца розповіла, що він у батьків не живе. З’являється у них дуже рідко, раз на три-чотири місяці, і завжди гучно лається з ними. Тільки-но він у них з’явиться знов, вона скаже йому про неї й хлопчика. А там — як він захоче.
Вона видзвонила у Москві знайомих киян, які вчились у Білокам’яній в аспірантурі. Один з них, Саня Кравець, був свідком, коли вони одружувались. Він обіцяв допомогти розшукати його, пояснити йому, чому все так сталось. Адже вона ще сподівалась повернути колишнього, покладаючи великі надії не так на себе, затуркану й змарнілу, як на маленького сина, який ріс гарненький, щокатенький, чорнявий, ніби з радянського плаката «Щасливе дитинство».