— Коли ти виїхала? — запитав він, допиваючи третє пиво.
— В дев’яностому. А ти був в Україні бодай раз за увесь цей час?
— Мене туди ніхто не кликав!
— А тут як влаштувався? — запитала вона і злякалась, що може знову зірвати лавину його агресії. Але він вже викричався до повного спустошення і тільки сумно відповів:
— Навіщо тобі цей дешевий детектив?
Течія їхньої розмови після бурхливих водоспадів і каскадів сама собою перелилась у спокійне, навіть мляве русло. Латиноси за сусіднім столиком також припинили лаятись, почали цілуватись і кляститсь у чомусь, витягаючи з-за пазух масивні хрести на ланцюжках.
Господи, як вона мріяла колись знову зустріти його! Це тривало й тоді, коли вона вже почала щиро прив’язуватись до свого нинішнього чоловіка. Проживши в Нью-Йорку понад рік, вона однієї неділі пішла до української катедри святого Юра на Манхеттені, де збирались українські емігранти. Запитала про нього. Їй відповіли, що не знають такого, але всіх новоприбулих має знати пані Калина Саковська-Брень. На наступну неділю їй показали ту пані, яка в розмові кваліфікувала його як «гебівшького покидька». Вона заперечувала, мовляв, добре знала його в Києві, він не може бути таким! «А чого б він водив з собою тету паршивущу мошковшьку бльонду?» — обурилась пані Калина Саковська-Брень. Після того вона його вже не шукала і нічого не чула про нього. До сьогоднішнього дня.
Та, проживши в Америці п’ять чи шість років, вона відчула, що, хоча кохання й пройшло, одначе, не минула цікавість і до світлих, і до темних сторінок його долі. Невже все зводилось тільки до кайєнського перцю в генеральському чаї? На конгресі з Human Rights Studies в Римі вона зустріла Саню Кравця, який очолив у Москві недержавний інститут неоімперських досліджень. Вони тоді три дні й три ночі тільки й говорили про той арешт, звільнення, одруження з Лідією, виїзд з СРСР, висуваючи й прокручуючи різноманітні гіпотези. Але минуло ще кілька років, і от вона нарешті зустріла його і може про все розпитати, але цікавість притлумилась. Проте, навряд чи б він про все щиро розповів їй. Навіть тепер.
— І батьків своїх ти відтоді не бачив?
— Ні... Кажуть, вони ще й досі на високих посадах у Москві. Кажуть, вони мене шукали в Нью-Йорку. Але я краще остаточно здохну, ніж зустрінусь із ними.
Вони вже повністю вичерпали своє перебування у дешевому ресторанчику, де вона побачила його над мискою-хлібиною супу по-піратськи. Дівчина незрозумілої раси забрала чайові, пляшки з-під пива і пінопластові тарілки. А вони підвелись і повільно рушили по Ембаркадеро. Зупинились біля пірса, на якому вовтузились морські леви, які сотнями живуть там, кохаючись й народжуючи нових і нових морських левенят, яких із замилуванням годує увесь Сан-Франциско та його численні гості. Потім рушили ще далі й опинились між доків, де гуркотіли домкрати й вагонетки. То був зовсім нецікавий Сан-Франциско, і вона запропонувала взяти таксі й поїхати подалі звідсіля, запитавши, куди йому. Він нічого не відповів, тільки мовчки сів на заднє сидіння.
Вона відпустила таксі на Телеграфному пагорбі. Вони постояли над крутими схилами, подивились і на затоку, і на океан, і на дахи будинків унизу, й до божевільної краси яскравих краєвидів домішався неймовірний сум. А потім повільно рушили до її готелю. Він хотів продовжити розмову, але вмів говорити тільки про дуже далеке минуле.
— Твоя мати легко відпустила тебе?