Ні, нелегко. Звичайно ж, нелегко. То були останні сварки її життя, але ж які сварки! Стіни тряслися! Книжки з полиць падали! Шибки вилітали! По тому на неї вже ніхто не підвищував голос. Ото тільки він годину тому. У неї з чоловіком також був серйозний конфлікт, від якого їм обом тривалий час було незатишно. Він хотів, щоб вона сиділа вдома й народила ще одну дитину. А вона сказала, що дитину, мабуть, й можна, але вдома сидіти не зможе. Краще повернеться у київську каламуть. Поступово вони розв’язали ту незгоду без гучних сварок. Згодом чоловік навіть сказав, що пишається її досягненнями в царині Human Rights Studies, адже, маючи цікаву роботу, їй буде легше пережити самоту, «коли він відійде».
А тоді, у вісімдесят дев’ятому, коли вона вирішила їхати, мама погрожувала їй усім, чим могла, і кидалась з вікна, і обіцяла, що не дасть дозволу на виїзд. Вона відповідала, що дозвіл уже не потрібен. Тоді мама договорилась до того, що завезе хлопчика на село до руско-украйонської свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів від електрички пішки, де сина ніхто не знайде. Хай тоді їде до якої завгодно Америки!
Але ж дозвіл від мами для отримання закордонного паспорта в той рік таки ще мав бути. А також дозвіл від батька дитини. І вона була змушена їхати до Москви, шаленіючи від жаху, що її виїзд, на який вони з сином вже налаштувались, може зірватись. Але його батьки несподівано швидко владнали її справи. Їй видали закордонний паспорт в Москві, хоча вона мала б його отримувати за місцем проживання. Тепер треба було подавати документи до посольства США й чекати дозволу вже від Америки.
— Я ж тобі казала, що скоро випускатимуть! А ти мені не вірила! — бадьоро сказала їй свекруха на прощання.
До Америки вона потрапила тільки влітку дев’яностого у розпал апокаліптичної спеки. В її вухах ще звучать мамині прокляття, кинуті навздогін. А її тіло ще береже дотик рук її першого чоловіка. А тут прийшов час ділити ложе із другим — гаразд, він був терплячим до шлюбу, але ж тепер вони взяли шлюб, на який вона сама погодилась! Щоб викликати в неї усмішку, чоловік щовечора водить її до щоразу іншого етнічного ресторану, а також по концертних залах і музеях, яких у Нью-Йорку повно. Дарує їй гарні сукні й сережки. Це, зрештою, так несхоже на її першого, який хіба що нагинав для неї гілля з рясними вишнями в бабусиному саду. Тоді матеріальні подарунки не мали ніякого значення, вони дарували одне одному себе, і цього було досить. Але щедрі дари виявились не такою й поганою річчю! Чого не зробить старий кіт для молодої кішечки! Так, певне, догоджав молодій дружині Татьяні, у дівоцтві Ларіній, гладкий підстаркуватий генерал — здається, їй ніколи не позбутись тої рускоцентричної світобудови! Але син швидко забував російську, забув паскудне «хохли — козли», але й забув і «Сказку о царе Салтане» і казку «Конек-Горбунок». Вивчив Humpty-Dumpty i God Bless America. У нього прекрасний контакт із вітчимом. Вони втрьох їдуть до Парижа. А згодом і від мами почали приходити спокійні листи. У відповідь на щедрі посилки з Америки, вмістом яких мама ділилась з усіма своїми знайомими — в Києві почались страшні дефіцити, мало не як у повоєнні часи. Мама просить ще для сусідок і для вчительок зі своєї школи, вона намагається виконати всі прохання, витрачаючи на посилки додому всі гроші, які їй дає чоловік.
— А ти певна, що твоя мати таки померла?
— Я ж весь час підтримувала з нею зв’язок! Бувала в неї, купила комунальній сусідці квартиру, коли це було зовсім дешево, і мама лишилась сама у двокімнатній.
Мама так і не перетягла меблі до кімнати, яку звільнила сусідка. Там тільки самотньо стояла софа із двома кріслами, які вона купила під час одного зі своїх приїздів до Києва. А коли її повідомили про мамину смерть, і вона терміново вилетіла до Києва, то після похорону зважилась розібрати захаращену кімнату, в якій мама жила й померла. І у скриньці разом зі скромними коштовностями та документами знайшла ключа від верхньої шухляди комода, куди не заглядала ніколи. Там зберігалось кілька старовинних світлин, кожна з яких була дбайливо загорнута у тютюновий папір. У старому конверті ще з уламками сургучевих печаток сумно лежало кілька ніжних листів до мами від батька, сина тої самого свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів пішки до електрички. А також там вона знайшла й свої українські вірші, видруковані на машинці на пожовклих аркушах, які вона складала в роки своєї божевільної закоханості. Вона про ті вірші зовсім забула, а мама, одначе, дбайливо їх берегла разом з українськими книжками, які їй давав він у ті далекі роки. Берегла у найсокровеннішому місці, не викинула, не знищила навіть у ті роки, коли вчила маленького онука «Хохли — козли, а руССкий народ к победе ведет». Як все наплутано в цьому світі й у людських душах!