— І сина ти їй возила?
— Ні, не возила. Не возила, — вона глянула йому у вічі. — Коли я зрозуміла, що не зможу виховати його українцем, що мене всі кинули, а я сама не зможу, то вирішила: і нехай, російської він також не знатиме. І Бог допоміг мені в цьому, пославши мені мого чоловіка. Син прекрасно почувається американцем. Значить, так судилось.
Вони стоять перед її готелем, і вона вже хоче йти, бо думає: як там чоловік? Чи вже повернувся з Окленда? Її вже кличе її сучасне життя, а минуле почало трохи обтяжувати. Він відчуває, що прийшов час прощатись. Бере її руку обома руками. І тут вона побачила його засмаглі груди крізь дірки у старій футболці і відчула той жар, який ішов від нього, і божевільно подумала: «А може вчинити дурницю, затягти його до якогось готелю...» Звичайно, не туди, де вони зупинились із чоловіком... А він міцно стиснув її руку і сказав:
— Я знаю, що ти дуже багато страждала через мене. Думаєш, мене ніколи не мучили докори сумління? Мучили, ще й як. Але я заспокоював себе одним: я дав їй Україну. Вона полюбила те, що я й сам любив понад усе на світі. Те, що годиться любити кожному, хто народився й виріс на нашій землі. Так, я не вартий великої любові, але Україна варта! А виходить, я тобі України не дав. Не дав, — і він, не прощаючись, поплентався геть від неї й зник за квітучими кущами скверу перед готелем.
Портьє вклонився їй і простяг пластикового ключа. Отже, чоловіка в номері нема. І не було. У кімнаті все так само, як вони залишили вранці, вирушаючи до Емберкадеро. Що ж, він не сидить десь у барі готелю, чекаючи на неї, а ще не повернувся з Окленда. Певне, пощастило знайти не тільки той будинок, де продавали тканини, а й саму дочку власника крамниці, з якою її чоловік був знайомий за кілька років до її народження! Її вкотре вразило, наскільки раніше за неї прийшов у світ її другий чоловік. Але зараз недавня зустріч із першим тривожить її більше. І його останні слова.
— Виходить, я не дав тобі України, — гірко сказав він їй кілька хвилин тому, картаючи себе, але її також. Вона не взяла, не зуміла взяти від нього того дару, який, зрештою, вищий за безладдя людських стосунків, вищий за гіркі житейські зради, за тяжкі побутові сварки. І вона хотіла його взяти, дуже хотіла! Чому ж не взяла?
— Воно, певне, так сталось тому, що ти й сам її не мав, — прошепотіла вона, але він не почув її. Шкода, що та відповідь спала їй на думку трохи запізно.
Лілова сукня
Якби Станя відчула бодай трохи зневаги до себе з боку Синиці, вона б не затрималася в заміській резиденції колишньої однокласниці довше однієї доби. Але ж Синиця виявила себе щирою гостинною хазяйкою, в домі якої гостям не набридає. І Тетяна Стародуб, у заміжжі Сапун, яка в далекі шкільні роки мала прізвисько Станя, втратила пильність. Тому й довірилась чарам сукні незабутньої барви, і не синьої, і не рожевої, а саме кольору вечірнього неба, коли сонце лише починає сідати.
Тетяні Синиці й прізвиська давати не було резону: автентичне прізвище звучало цілком на манер прізвиська. У шкільні роки Синиці в класі ніби й не було. Цілком можливо, вона від того страждала, але це нікого не цікавило. Її не цькували: її не помічали. Коли закінчили школу, дійшла інформація, ніби Синиця двічі вступала на якусь філологію, але не вдалося, тож вступила на непрестижний факультет Політехнічного, де й вийшла заміж за однокурсника. «За таку ж сірість, як сама», — обмінялися новинами, випадково десь зустрівшись, Таня Стародуб із Танею Русько. Свої романи й заміжжя Станя й Руся вважали дуже яскравими, на відміну від стосунків, які випали на долю сірої Синиці.
Пролетіло багато років, і Тетяна Синиця поступово набула яскравої барви. Стала цікавою особистістю і однозначно красивішою зовні. Підвищення статусу Синиці в колі однокласників підкріпилося матеріально: вони з чоловіком розбагатіли. Синиця чи не єдина з їхнього класу стала справді заможною жінкою. Коли однокласники вирішили відзначити двадцятип’ятиліття закінчення школи, та ніяк не могли зійтися в ціні за ресторан, бо для когось і триста гривень виявилися непосильними, колишня сірість запросила всіх до свого помешкання.
Вечірка пройшла чудово. Тісні квартири їхньої юності колись добре вміщали їх усіх. Але коли все відбувається у просторих апартаментах із зимовим садом, зустріч іще більше звеселяє. Двоє непомітних людей наливали вина й горілку, хутко підносили тарілки, прибирали посуд, мили й клали в нього нові наїдки. Гості мали лише спілкуватися, поринати у спогади і пити за здоров’я господині дому, яка їх усіх зібрала. І прибирати по закінченні вечірки не треба: це робили ті самі непомітні люди, коли однокласники прощаючись юрмилися в передпокої.