— Володимирівна, — машинально відповіла Станя.
— Якщо ви, Тетяно Володимирівно, зголодніли, то можу запропонувати вам чай з варенням.
Дім Тетяни Аристархівни Синиці, так само, як і її міська квартира, приваблював своєю просторістю та відсутністю непотрібної розкоші.
— Дизайнер не радив нам чіпляти картин, якщо ми нічого не петраємо в малярстві. Краще тоді зосередитися на декорі у вигляді домашніх рослин, — розповідала ввечері Синиця.
Тетяни вечеряли вдвох. Горобець мав приїхати дуже пізно. Синиця, здається, не дуже переймалася тим. Вона не розпитувала однокласницю, як її справи з чоловіком. Але їй було приємно, коли Станя висловила захоплення її будинком.
— У тебе в домі дуже добре! Як і в твоїй київській квартирі! Не тому, що заможно живеш, а тому що нічого зайвого! Справді класно, Тетяно, як з’ясувалося, Аристархівно! До речі, не знала, що в тебе таке розкішне по-батькові!
— В мене батька ніколи не було, то мати могла вигадувати будь-яке по-батькові: Никандрівна, Порфирівна, чи от, Аристархівна.
Наступного дня з ними вечеряв Горобець, який весь час мовчав. Станя зітхнула з полегшенням, коли чоловік Синиці із чашкою чаю, набивши печивом кишені халату, пішов до телевізорної зали, а вони лишилися вдвох. Соня принесла їм пляшку вина й два келихи. Відкоркувала пляшку, розлила вино і нечутно зникла.
— Ти там само живеш? — спитала Синиця.
— Досі там.
— У вас була гарна квартира.
— Вона за тодішніми мірками була гарна. Батько помер, мати жива, ще бадьора. Дочка вчиться, живе з нами. Спить в одній кімнаті з бабусею, чим страшенно незадоволена.
— І в Сапуна була квартира неподалік від вашої! Чи вже нема?
— Квартира є, і половина належатиме йому, коли його мати нарешті... може гріх таке казати, але вона лежить вже третій рік. А останній рік і з головою проблеми.
— Станю, ти пам’ятаєш мою тітку? Коли вона, як ти правильно сказала, нарешті, нам з мамою наша єдина кімната стала такою величезною! Ми нарешті змогли викинути геть ту фіранку, яка ділила наше вбоге житло... То що квартира Сапика?
— На ту хату претендує ще й його сестра. Але навіть як її поділити, для нашої дочки невеличке житло виходить, ми вже консультувалися з брокером... Але поки дочка з нами, в мене свій куток хіба на кухні.
— Тому я й запросила тебе сюди. Ти ж не ображаєшся, що ти сама цілими днями? Іноді добре помовчати. Я люблю самоту. Син в місті, коли ми тут, і навпаки. Мені подобається, що мій Горобець майже не цвірінькає.
У шкільні роки Синиця з мамою та хворою тіткою втрьох мешкали в старому будинку, колишньому київському особняку, де було багато кімнат, але їм належала лише одна. Станя бувала в цій кімнаті в той рік, коли вони з Синицею дружили. Кімнату було перегороджено картатою фіранкою. Хворої тітки вона ніколи не бачила, але не раз чула її моторошний голос. Якщо Синича мама була вдома, вона йшла за фіранку і щось робила, щоб тітка замовкла. Якщо матері вдома не було, Синиця від тітчиного крику виводила Станю до великої порожньої кухні з чотирма обідніми столами й трьома газовими плитами. Станя пам’ятає, як незатишно їй ставало на тій кухні, куди, здавалося, от-от набіжить купа людей.
— Поки всі на роботі, кодло тут збереться ввечері, — казала Синиця.
— Тетяно Аристархівно! А ти ж свій будинок побудувала як той, в якому ви жили тоді, в провулку біля нашої школи!
— А ти помітила! І Руська теж помітила! Як я тоді мріяла, що весь той дім належатиме нам! Тоді батько до нас прийде! Аристарх Пантелеймонович! Тоді б усі вечори нашого класу були б у моєму домі! І Восьме березня, і Новий рік!
— І ти справдила свою мрію! Я рада за тебе!
— Але який до того був довгий шлях! Нестерпно довгий! У Горобця в Києві не було й того, що в нас. Але мама його прописала нас, і ми відразу стали на кооперативну квартиру. Але на неї треба були гроші. І тут кінець вісімдесятих. А в містечку, звідки Горобець, виробляли ті автодеталі, яких у Києві не було. Це був наш початок! Скоро ми мали на три кооперативні квартири! Але зупинитися і жити спокійно ми вже не могли!
— А я, ти знаєш, Синицю, люблю своє видавництво і свою роботу редактора! Хоча це не приносить доброго доходу! Але я знаю стільки відомих людей! І що були б їхні книги, якби не редактори! Їх читати було б неможливо! Але звичайно, за це платять не стільки, як за твій автосервіс. Ми навіть дачі не добудували. Так і продали недобудовану, коли тато помер. Але він і не мріяв про таке, як у тебе! — із несподіваною люттю вигукнула Станя.