Сутеніло. Вже осінь, осінь, що поробиш, темніє рано. Станя не вмикала світла, сиділа й слухала, як шуміли її улюблені сосни. Скільки часу просиділа вона на зіжмаканому після ночі із Світозаром ліжку, слухаючи шум дерев і вітру? Годину? Дві? Три? Поки у мовчазному, аж мертвому домі не зазвучали людські голоси. Певне, повернувся Горобець. Так і є. Соня постукала, запросила Тетяну Володимирівну на вечерю. І Тетяна Володимирівна відчула, що голодна. Адже обіду не було.
Вечеряли мирно. Синиця сказала, що проспала обід, прокинулася лише нещодавно. Тож і гостя лишилася голодною. Тому, певне, ходила по коридору другого поверху, грюкала дверима. А Горобець сказав, що поспішав на вечерю, бо в Мучків сауна добра, але їжа нікудишня. Бо мало платять своїй домашній помічниці.
— А Світозару платять добре? — спитала Станя. Без гніву, проте з іронією.
Горобець і Синиця були спокійні й навіть не обмінялися поглядами, Станя стежила.
— Сумніваюся, щоб йому платили добре. Світозар — актор у театрі... як його?
Синиця назвала непопулярний київський театр-студію, про який Станя чула, але не була на жодному спектаклі. Треба буде тепер неодмінно піти. Навіть якщо не потрапить на спектакль із Світозаром, в будь-якому театрику у фойє висять портрети всіх акторів.
Після вечері Горобець знову пішов до телевізора із карафкою лимонної рідини, а Станя й Синиця знову сиділи на софі із легким осіннім червоним вином.
— Синицю, ти пропонувала його послуги іншим своїм давнім подругам?
— На це питання я відповідати не буду. І не обговорюватиму того, що сталося з тобою минулої ночі. Я так розумію, хлопчик нікого не ґвалтував. Ти можеш лишатися в нас стільки, скільки хочеш, а можеш поїхати завтра вранці. Ми їхатимемо вранці на роботу й можемо завезти тебе до міста. Ти можеш взяти з собою цю сукню кольору вечірньої зорі, а можеш її лишити.
— Я б і поїхала завтра вранці, але дочка привела на нашу шлюбну койку свого хлопця. Тож я добуду в тебе, як домовлялися спочатку. Ти не заперечуєш?
— Звичайно ж, ні. Я рада, що ти трохи відпочинеш після вечірки. Всі ми тоді трохи забагато випили...
І знову вночі шуміли сосни, і співали, що все минеться. І наступного дня Тетяна знову ходила в селище, і сиділа в кав’ярні, і дивилася на гарного бармена, і посміхалася йому, і він відповідав їй усмішкою на усмішку, а коли вона замовила другу каву, він приніс і сказав, що це їй у подарунок. Що від завтра його зміна закінчується, буде інший хлопець. І вона подякувала, але ідучи, лишила гроші за дві кави.
Але лишитися в резиденції Синиці й Горобця стільки, скільки намічалося, Тетяні Сапун не судилося. За два дні до призначеного дня від’їзду зателефонував Сергій і сказав, що дві години тому померла його мати. За годину до смерті вона несподівано прийшла до пам’яті й сказала, що йде до батька, який вже стільки років терпляче чекає на неї. Сергій сказав, що зараз вечір і Тетяні не варто зриватися, непокоїти Синицю і їхати. Мати вже лежить у лікарняному морзі й лежатиме там до ранку. Але завтра вранці, що поробиш, доведеться перервати відпустку та їхати додому. Станя відповіла, що вдячна його матері, яка не померла в один із перших днів її відпустки, а померла в один з останніх. Так, немає питань, завтра вранці Тетяна їхатиме до Сергія.
— Ми довеземо тебе додому, — сказала Синиця. — А я пам’ятаю її. Пам’ятаю, як вона чогось зупинила мене в шкільному коридорі й грізно спитала, чому я йду з відкритим портфелем, із якого стирчать зошити. В неї була висока зачіска й сережки-півмісяці.
— Вона була... дуже важкою людиною. І її чоловік, мій свекор, також був дуже важкий у спілкуванні. Я не могла з ними жити, хоча в них була більша квартира, ніж наша.
— Тепер половина тої квартири перейде тобі.
— Але життя пройшло, Синицю, життя пройшло!
— Ще не пройшло, Станю! Ще в нас можуть закохуватися молоді хлопці...
Станя підняла очі на Синицю. В тої на обличчі не було ні найменшого єхидства.
— Принаймні ми в них ще можемо закохуватись.
Стані стало сумно, що вони з Синицею сидять разом востаннє за сердечною розмовою. Але той сум був дивно приємний. Завтра треба виїздити о восьмій ранку. Отже, треба йти пакувати речі. Цього разу по-справжньому.
Станя спакувала у валізу і свої речі, і ті, які їй підійшли з Синичої комори. Поклала до валізи й лілову сукню. Зазирнула до шафи: чи не забула чого, але там вже порожньо. Зазирнула до шухляди тумбочки біля ліжка і побачила там візитку актора київського театру-студії. Довго уважно роздивлялась її. Подумала: «А може, взяти?» Але поклала її назад до шухлядки.