— Але він не загинув? — обережно питаю я про того, хто так любовно все зробив у житлі цієї жінки.
— Я досить довго не знала, чи він живий. Дочка сказала: «Він не лишив тут нічого з речей». Ось лише цю сорочку. Це та, в якій він спав останню ніч у цій кімнаті, — і жінка виносить зі спальні, яку щойно показувала мені, картату чоловічу сорочку. Можливо, вона так і не випрала її відтоді. — А все інше зі свого одягу він... і правда... виніс з дому раніше, ми з дочкою й не помітили, коли...
— Тобто, виходить, він намітив втечу.
— Виходить, що намітив. Але він не пішов, поки не закінчив усе це. Він залишив себе у цьому всьому.
У жінки тремтить голос. З одного боку, мені незручно розпитувати її. А з іншого, вона вельми заінтригувала мене своєю розповіддю. Куди міг зникнути чоловік, який в останній день свого перебування в домі жінки вішав дверцята до зробленої ним шафки і змащував петлі, щоб дверцята ходили без рипу?
— А ви знали, де він працював?
— Знала. Там сказали, так, справді такий у нас працював, але звільнився. А телефонувала туди не я, а з міліції.
— А ви ходили до міліції?
— Так! Коли я не знайшла його самотужки, то звернулася до міліції. Вони взяли в мене всі дані, які я знала, всі його контакти. Я ще сказала, що підозрюю його колишню. Як вони сміялися з мене, коли я прийшла до них вдруге! От буває таке — баба все місто поставила на вуха, шукаючи мужика, який з нею жити не хоче, от і все! Сказали, що знайшли його, але про його місцезнаходження не повідомлять. Що він не в розшуку. Так, ми з ним не були офіційно одружені, з другими часто не одружуються. Але він все-все робив тут! І на вихідні нікуди не йшов, ні на пиво з друзями, ні на рибалку, ні в кіно. І все сюди, клав плитку, клеїв шпалери, фарбував балкон! І так усі два роки!
— І ви так і не знайшли його?
— В тому і суть, що знайшла! Десь рік тому! Дочка вже тоді жила з хлопцем, саме перебралася до нього. А я тут лишилася сама. І тут зайшов до мене сусід із трикімнатної, попросив розміняти сто гривень по п’ятдесят. І каже: «Я їздив до села на похорон тещі свого друга й бачив там твого мужика. Ну, того, що в тебе жив кілька років тому. Ми з ним одночасно балкони склили, він у тебе, я в себе, то перемовлялися. Це точно він». Я й розпитала сусіда, де те село, як доїхати. Він розповів. І я на неділю поїхала туди. Їду в тому автобусі, а серце б’ється, як не билося, коли бігала на побачення молодою дівкою, такою, як моя дочка тепер. Приїхала, вилізла біля тої автостанції, питаю, де такий-то живе? Мені показали. Перший чоловік, якого я спитала, сказав: «Не знаю такого». А жінка каже: «Знаю... це той, що купив хату, яка горіла. Довго стояла порожня хата, то туди залазили підлітки й наробили там пожежі. То він її купив дуже задешево». І показали, як пройти до тої хати. Я йшла й думала, певне, він з тої хати зробив палац. І там є господиня. А, якщо чесно, я взагалі, я не пам’ятаю, що тоді думала. Прийшла, а та хата і досі стоїть обгоріла. Вся вулиця з нормальних сільських будиночків із цегли та з верандами. І тільки те подвір’я зовсім занедбане. І паркан гнилий, і дім обгорілий. Стіни вкриті згаром, два вікна з трьох закриті віконницями. Подумала, то мене не до тої людини послали. Певне, однофамілець мого. Але ж ні, все правильно. З обгорілої хати виходить він. Той, хто все це зробив у моїй квартирі. І похмурий такий, дивиться спідлоба. Я тоді подумала: «...прожене». Скаже: «Чого приїхала?» Ні, він побачив мене, ледь посміхнувся, підійшов, відсунув дошку в паркані, щоб я увійшла. Завів до хати. І в хаті чомусь мені горілим пахло. Хоча й горіла та хата, як я розумію, давно. А в хаті... я й не знала, що такі ще збереглися. Пічка, лави, стіл біля вікна. Шафи нема. Ті його речі, які я пам’ятала, сорочки, куртки, джинси висять на кілочках на стіні. Посадив мене на лаву, а сам пішов у якийсь закуток, певне, чимось хотів почастувати.
— Чого ж ти собі шафок не зробив? — питаю. — Із твоїми золотими руками?..
— А мені й без шафок добре. А в тебе ще шафки тримаються?
— Тримаються.
— То, значить, є про мене добра пам’ять.
— Та певне, що є.
— І те добре. Бо як я пішов від жінки, то все не міг знайти хати по своїх грошах. І жив, де тримали. І раптом одна добра жіночка мене прихистила. То я в неї в домі все робив, що міг. А потім і на мої гроші хата знайшлася. Я її купив. Але вирішив закінчити роботу, яку розпочав. І доти лишався в неї.