Панасик прийшов до Галини в прийми на Дарвіна. І кинувся все робити в її досить великій захаращеній хаті, де було багато роботи для чоловічих рук. Син Галини, Петро, нічого в домі робити не хотів, мовляв, йому і так добре. А Панасик не харапудився і не кидався пакувати валізу, як щось не так. Навпаки, намагався погасити, коли раптом щось спалахне.
Спалахував, бувало, Петро, який від молодшого шкільного віку мав принципову життєву позицію. Колись він іще семирічним заборонив батькам називати себе Петрусь. Тільки Петро. Якщо чув на свою адресу «Петрусь» чи «Петрик», не реагував, ніби не до нього звертаються. Мовчав настільки завзято, що його батько, покійний чоловік Галини, який сам ненавидів сентименти, кинувся бити хлопця, який вмить почав хвацько відбиватися. Галина поривалася рознімати їх, а Петро відганяв її, щоб баба не лізла у чоловічі справи. Галина досить довго жила у жорсткому чоловічому світі, який їй нав’язали чоловік і син, поки чоловік не розбився на машині. Слава Богу, що син тоді сидів позаду. Галина іноді згадувала добрим словом своє життя із Петровим батьком. Але для неї те життя дуже рідко було радісним і завжди було дуже неспокійне. Потім багато років Галина сумирно вдовувала, і то було і спокійне, але й дуже безрадісне життя. І от радість забила ключем, коли з’явився Панасик.
— Поносик, — одразу став перекривляти його ім’я Петро.
— Навіщо ти так, Петре! — сумно дорікала синові Галина.
— Називаєш здорового мужика, як малого, який в памперси ходить.
— Йому так подобається! Ти попросив тебе не називати Петриком, тебе й не називають!
— Та чого мені це вартувало! Гаразд, не буду, — відповідав син, який відтоді називав маминого любчика «Поносик, ой, вибач, вибач, Панасик».
Панасик від Петра все те терпів. І не тому терпів, що приймак. Не тому, що в його домі на Солом’янці, звідки він прийшов до Галини на Дарвіна, мав лише койку на кухні, а три кімнати займали його батьки та родина брата з трьома дітьми. А тому що розумів: Галинин син бунтує і сам не знає чому. Це скоро минеться.
Панасик що міг робив, аби знайти спільну мову з сином коханої жінки. Але хлопець дорослий, іграшковими машинками такого не завоювати. Тож коли Петро поїхав у відпустку, вони з Галиною переклеїли шпалери в його кімнаті. Тільки-но Петро повернувся, то повіддирав ті шпалери у квіточки і поклав зіжмакані оберемки паперу під дверима кімнати матері й Панасика. І Панасик розгублено носив ті шмаття шпалер на сміття. А Петро нових шпалер не поклеїв, але став відтоді називати маминого любаса «дід Панасик». Хоча Панасик був на кілька років молодший від матері.
— Розсілися зі своїм дідом Панасиком чай пити, я вже перечікую бозна- скільки. Я цілком визнаю твоє право на особисте життя. Але не за мій рахунок! — бурчав син, починаючи готувати собі вечерю, поки мати з так званим вітчимом сьорбали кип’яток за столом на кухні. Добре, що кухня велика, чотирнадцять квадратних метрів, можна бодай не зачіпати одне одного.
Галина з Панасиком справді любили посидіти на кухні за чаєм. Вони ніколи не куховарили, бо, як починали варити картоплю чи кашу, все в них підгоряло, і потім син відшкрябував шар горілого завтовшки в палець:
— На голови вам ті каструлі одягти, нечупари!
Галина з Панасиком не сердилися на сина, а радісно доїдали те, що лишалося після його вечері.
Попри деякі незгоди з сином, Галина ще не може прийти до тями від щастя, що в неї Панасик. Вона згадує роки свого бурхливого заміжжя, коли в їхньому домі весь час сиділи гості чоловіка, а вона була ніби на чужому святі. І чому воно так пішло? Чому вона не вписалася у життя чоловіка, за якого виходила заміж з любові? Згадує мовчазні й безрадісні роки вдівства. І от з’явився Панасик. І що з того, що в нього жодного квадратного метра житла і жодної гривні заробітку?
От уже кілька років Панасик живе в них у їхній великій двокімнатній на Дарвіна. Коли прийшов, Петро ще був підліток. Але час біжить швидко. Син вже зовсім дорослий, в нього міняються дівчата, він періодично влаштовує в домі вечірки. Панасик тактовно тягне Галину на прогулянки, коли в сина гості. Іноді подовгу вони вештаються холодними темними вулицями, гріються в під’їздах, де ще не встановили кодові замки. Ні посидіти в кав’ярні, ні піти в театр чи в кіно вони собі не дозволяють: Панасик вже давно безробітний, і період виплати соціальної допомоги давно минувся. Але яке це має значення? Що за користь була з того, що небіжчик — батько Петра — багато заробляв і накупив повно всякого? Машина розбилася разом із ним. Дачу довелося продати в період удівства. А модний, як на ті часи, ремонт, зроблений перед його загибеллю, вже давно облупився і потріскався.