— Вона така в тебе нахабна, — робила синові зауваження Галина.
— Зате гарна, — погоджувався щодо нахабності Єльки Петро.
— То й що з того?
— Як що з того? Не кожному трапиться така, — син посміхався так, що Галині ставало прикро за всіх скромних жінок земної кулі. — Вона з села, де з усіх благ цивілізації лише електрика. В Києві третій рік. В моделі не взяли, в актриси також. То тепер, може, візьмуть заміж.
— Заміж? — із жахом питала Галина.
— Їй нема де жити.
— То вона хоче сюди, на Дарвіна? — питала нажахана Галина.
Ось так. З одного боку ця Єлена Прекрасна, якій нема де жити. А з іншого — напруга з Панасиком через ту готельку на Борщагівці, а бодай би її й не було!
— Ти ж в мене дорослий хлопчик, а не підліток якийсь! — кричала вона йому на кухні за чаєм, коли Панасик вкотре став лякати маму Галю, що втече від неї на Борщагівку. І докричалась, мій Боже! Панасик таки втік від неї того вечора! Прямо в кімнатних капцях! У старих шкарпетках, з дірками на п’ятках! І тільки-но грюкнув дверима під’їзду, як його руку взяла ніжна дівоча рука.
— Ти на Борщагівку? То нам по дорозі, Атанасе!
А Галині на плече лягла міцна чоловіча рука сина.
— Заспокойся, мамо Галю. Не біжи за ним. Твій варіант рано чи пізно вернеться. Не знаю, як мій.
Але ж от минуло стільки часу відтоді, як Панасик втік в домашніх капцях з Дарвіна в готельку на Борщагівці, а його чомусь нема назад. Хоча він на Дарвіна з’являвся, коли її не було вдома. Забирав речі.
— Чого ти пускав його? — питала Галина.
— Мамо Галю, невже ти думаєш, що як я б не повернув йому ті штани, які йому дісталися після мене, то він би повернувся до тебе?
— Облиш своє дурне «мамо Галю», — схлипує вона.
— Чому дурне? Ти хочеш сказати, що ти мені не мама? І що ти не Галя?
І в сина нема іншої дівчини. Принаймні в їхньому домі на Дарвіна вже рік не кохаються. Ні в кімнаті сина, ні в її. Єдиний позитив від тої злощасної готельки: вони стали частіше й душевніше спілкуватися з сином.
— А може, воно й на краще, що вони звалили й позбавили нас свого товариства? — філософствував Петро. — Навіщо нам поряд ті підступні люди, здатні, як виявилось, на все?
— Панасик не підступний, Петю! То все вона, твоя Єлена! І як вона змогла йому сподобатись?
— Таке питаєш, мамо Галю! На таку дівку і святий поведеться. А тут стільки років зі старою, тобто, старшою... вибач, мамо!
— Та не вибачайся! Я знаю, на скільки років він молодший за мене! Сама завжди думала: і чого у нас із ним все вийшло? Ми ж не один рік жили разом! І добре жили! — Галина не звертає уваги на те, як гмикнув Петро. — А потім зрозуміла: Панасик такий чистий, такий незіпсутий! А кому це зараз потрібно? Тому його й потягло до мене!
— Мамо, невже ти не розумієш: душевна чистота — то також товар в наші дні! Якби в мене була лише койка на кухні, куди люди перестають ходити о першій, і починають наново о п’ятій, і тут якась тітка забирає в окрему кімнату на Дарвіна, нехай навіть жити із нею, я б теж був душевно чистий!
— До чого тут Дарвіна! — обурювалась Галина. — Адже душевна чистота не може оцінюватися в квадратних метрах! Це непоєднувані речі!
— Поєднувані, мамо! Якщо не маєш ні житла, ні грошей, то треба бодай навчитися косити під душевно чистого. І якась матуся з квартирою візьме на виховання. Годувати груддю.
Коли Галина вперше почула такі речі від сина, вона не витримала, розплакалася і втекла з кухні до своєї кімнати. Проте, коли вони з сином наступного разу зустрілися на кухні, Галина знову повернулась до болючих питань свого життя:
— То, виходить, і для Єльки душевна чистота Панасика виявилися добрим товаром?
— Та ні. Її в ньому зацікавила готелька на Борщагівці.
Петро розповів матері, що одружуватися з Єлькою не збирався. Добре бачив, яка вона харцизяка. Але дуже розраховував погуляти з нею довше. Дівки з такою шкірою — просто фотошоп! — з таким волоссям, з такими пропорціями талії та грудей, в нього не було й не буде!
— Припини, — кричала Галина, — які ви, мужики! Вам тільки тіло! А душа?!
Але Петро не припиняв:
— Дісталося Поносику таке! На Дарвіна не заїхала, то хоча б на Борщагівку!
— Пожалій маму Галю! — стогнала Галина.
— А, до речі, ти в курсі, що, коли вона бігла за ним, то вистрибнула прямо з-під мене? Лишила свій ліфчик! Чорний в багряні троянди! — Петро не жалів маму Галю, вважаючи, що в чорну безодню треба спускатися до самого дна. Лише тоді одного дня прірва перестане бути такою страшною.
— Ти вже мені демонстрував той ліфчик!