— І ти помітила, який малий об’єм і які великі чашки?
— Замовкни, садисте! Мені не треба твоїх інтимних подробиць!
— Гаразд, мамо Галю, подробиці не інтимні. Мені саме тоді заплатили за проект готівкою. У валюті. Гроші лежали на столі. Я їх так і не знайшов...
— От паскуда! То чому ти про це не сказав мені раніше? От шльондра! От курва! То чому ти не написав заяву до міліції! Я ж знаю ту адресу, її б легко знайшли!
— Я сам для себе вирішив, що заплатив їй за інтимні послуги. Перегорнув сторінку. А ти ж своєму юнаку нічого не платила! Він на тобі... даруй, на тебе... працював за житло і харчі!
— Він любив мене, Петре! — вигукнула Галина, яка вже мовчки ковтає цинічності сина.
— От і добре, що ти нарешті почала вживати це дієслово в минулому часі!
І Галина потроху вчиться жити без Панасика. Перестала фарбувати волосся, і сива пляма на голові розрослася до розмірів тюбетейки. Перестала маститися кремами для обличчя. Зуби, щоправда, ще чистить. І на роботу ходить. І шкодує, що свого часу не давала Панасику ключів від хати на Дарвіна: можливо, тому він і не йде назад, бо боїться подзвонити у двері.
А в Панасика той вечір ранньої весни був найщасливішим. І байдуже, що він був у капцях і в дірявих шкарпетках, а під кам’яницями ще лежав останній сніг. Він не застудився того вечора! Бо його зігрівав ключ від готельки на Борщагівці, де він, попри заборони мами Галі, вже побував, і не раз. І під руку його тримала найкрасивіша дівчина Києва. Але киянки такими гарними не бувають. Лише дівчата, які дуже хочуть стати киянками. А в неї в кишені лежали гроші Петра, які він саме отримав за проект.
— Він мені був винний гроші, і саме повернув борг, — невинно моргнула божевільними віями Єлька.
Вони спустилися Крутим узвозом з Дарвіна на Бессарабку й поміняли одну сотню доларів на гривні. Взяли таксі й поїхали на Борщагівку. Всю дорогу цілувалися на задньому сидінні. У Панаса Івановича в домі не було ліжка, лише матрац на підлозі. Але попри нездорову ауру житла старого напівбожевільного парубка, любовне гніздечко намостили пречудове!
— Ти такий класний, Атанасіос, — шепотіла Єлька Панасику. — Можна я тебе так буду називати?
— Тобі все можна! Хоч би чортом назвала! — вигукував Панасик.
— Ти знаєш, що таке Атанасіос? Це значить «безсмертний»! Як ти міг жити з нею?! Вона тебе привселюдно іменувала тим дурним Панасиком, ніби ти хлопчик, якого садять на горщик! А ти муж! Безсмертний муж!
— А ти Єлена Прекрасна.
— А я Єлена Прекрасна, — визнавала Єлька.
Галина запам’ятала адресу готельки на Борщагівці й декілька разів приїздила під той будинок. Особливо тяжко їй стало в день річниці їхніх з Панасиком стосунків, яка прийшла десь через місяць по тому, як Панасик утік з Дарвіна. Вона залишила під дверима квартири пакет молока і пакет кукурудзяних паличок, які були їхніми нектаром і амброзією, що вони пили на кухні в домі Панасикової рідні, коли почалася їхня любов. Єлька презирливо винесла на сміття ті жалюгідні дари мами Галі. В перший же тиждень спільного проживання в готельці на Борщагівці Єлька працевлаштувала Панасика, нині вже Атанасія, і він приносив коханій жінці невелику, проте стабільну зарплатню вахтера: троюрідного онука взяли на місце діда. І, саме тоді, коли прибули кукурудзяні палички від Галини, вони з Єленою святкували його першу зарплатню не молоком, а вином, яке коштувало чи не половину тої зарплатні. Але та ціна, яку чоловіки платять за Єлену Прекрасну, не може бути виражена в грошових знаках.
Треба віддати належне Панасику: того ж дня у його серці щемко застогнала жалість до мами Галі, яка так зворушливо піклувалась про нього, за спиною в якої він уже стільки років сидів вдома й дивився телевізор, іноді удаючи, ніби ремонтує її житло на Дарвіна. В кабінці покійного діда було зовсім не так комфортно, як в їхній кімнаті, принаймні, коли мама Галя була на роботі. Там лише вуркотіла трипрограмна радіоточка, а на Дарвіна був багатоканальний телевізор, який віддав їм Петро, коли повністю «пересів» за комп’ютер. Але не варто озиратися! В них іще стільки щастя попереду з Єлькою в цій готельці на Борщагівці!
А на Дарвіна у Петра з’явилася нова дівчина.
— Нарешті зустрів рівну, — схарактеризував її Петро.
— В якому сенсі — рівну?
— В неї такі ж квартирні умови, як і в мене. В її батьків так само давно не ремонтована хата в історичному центрі.
— Але хіба то і є рівністю, Петю? Є ж іще кохання, крім квартир у центрі!
— Як казав один мудрець, кохання можливе лише між рівними.
— Але вона в тебе така не гарна! Сіра миша, — сумно оцінює мати нову «невістку».