Ну, зрештою, нема, то нема! Хоча їхнє житло було в галасливому місці в оточенні таких самих бетонок, вони любили його й багато вкладали в ці стіни. І відчували справжню радість, коли їхні гості казали їм: «У вас так добре, не хочеться від вас іти».
І вони лежать у своєму домі, обійнявшись, засинаючи під тупотіння божевільної дитини сусідів, які мешкають вище поверхом, і під галас з вулиці, під крики телевізора найближчих сусідів, і вона думає: «Це має смисл. Єднання чоловіка й жінки має смисл». Їх багато чого роз’єднує, навіть не перерахувати всього. В них різні політичні, релігійні, філософські погляди, різні улюблені книжки й кінофільми. Різні улюблені кольори, різні стилі. Але вони вміють і миритися. Їх об’єднує їхній дім із яскравою вітальнею й спальнею спокійних кольорів. І їх об’єднують ці пізні вечори. Коли вони засинають на дні великого міста, притулившись одне до одного, як дві щасливі риби.
І от ці самі чоловік і жінка вже сплять у різних кімнатах своєї двокімнатної квартири. Хто ж має піти зі шлюбного ложа, коли подружжя враз відчуло, що воно вже не подружжя? Той, хто образив чи той, хто образився? Певне, в різних випадках усе по-різному, і немає статистики: яких варіантів більше, і немає закону: як треба. В їхньому випадку в спальні лишилася вона.
Але їй хотілося б, як уже сталося так, самій піти з цього ліжка, де вони так недавно і так надійно обнімалися. Бо ж, певне, вже тоді було те, про що вона несподівано довідалась. Краще б їй було піти на розкладний диван у вітальні, який захопив він. Він його й не складає і постіль лишає розстеленою вдень. Перетворив їхню чарівну вітальню із бузковими стінами на брудний холостяцький нічліг. Недопалки в бляшанці на підвіконні й шкарпетки на підлозі.
Все почалося з того, що вона сиділа без світла у вітальні й не хотіла його вмикати. Був ранній зимовий вечір, коли приходиш з роботи у суцільну тьму. Їй добре сиділося у темряві, і ніяких підступних планів контролю чоловіка в неї не було.
— Підслуховуєш! Стежиш! Дістала вже своїм тотальним контролем! — кричав він їй, коли второпав, що вона почула його телефонну розмову в передпокої.
— Так, сиділа в темряві, не кинулась відразу на кухню готувати вечерю, як робила завжди! Втомилась на роботі! Колись і ти міг би це зробити!
— Та не про те мова, що не пішла на кухню, я не був голодний!
— Нагодували!
— А хоча б і нагодували!
— В тому-то й справа!
— Ні, не в тому! А в тому, як я прийшов, не треба було ховатися в темноті й підслуховувати. Треба було вийти і сказати: «Доброго вечора!» Сама провокуєш, щоб в чоловіка було інше життя!
Саме після тої розмови він і постелив собі у вітальні. Диван у розкладеному варіанті враз дав зрозуміти, яка невеличка їхня вітальня. І от він, той, з ким вона двадцять років ділила спальню. Це вже триває кілька місяців — сидить там вечорами за зачиненими дверима, смалить по кілька пачок цигарок. Ледь глянувши на неї спідлоба, буває, прослизне з кухні, закип’ятить чайник і хутко поспішає «до себе» із чашкою в руці й бутербродом в кишені.
Іноді він взагалі не приходив на ніч. Тоді вона розгублено приходила до вітальні серед ночі із наміром бодай прибрати недопалки й випрати шкарпетки, яких ставало дедалі більше, і перших, і других. А потім ішла назад, до чистенької спальні, де куняла до ранку. Коли вона згадувала їхні вечірні обійми на цьому ліжку, то було нестерпно. Але іноді в її голову, яка вже так давно не лежала на його грудях, приходили спогади про їхні конфлікти й незгоди. Вони ніколи не сварилися на побутові теми, але глобальні питання — чи ходити до церкви? чи є безсмертна душа? чи є потойбічний світ? чи є видатною людиною президент Білорусі? — завжди викликали зіткнення емоцій найвищого градусу розжарювання, які мирила лише спальня. Але от у спальні вона сама, а спогади про давні й недавні протистояння тривають в її голові, і вона думає: «А може, воно на краще? Але отак неспокійно жити в комуналці — то теж погано. Хоч би воно якось вирішилося, і він пішов би звідси до тієї. Чому не йде?»
— Певне, знайшов молоду, яка йому народить, — говорила собі вона, засинаючи.
Але, як нарешті одного дня з’ясувалося, та, з ким чоловік говорив по телефону того вечора, одного з нею віку й має дорослого сина. Вони втрьох сидять на кухні, бо до прокуреної обкиданої шкарпетками вітальні зайти не можна. Сидять і обговорюють, як бути далі. Жінці незручно, що вона розбила родину. Але, зрештою, від неї чоловік пішов і лишив її з п’ятирічним сином. І вона довго була сама. І не вона наполягала на стосунках. Ініціатива йшла від нього. Він перебиває і, ховаючи очі, каже головне. Говорить поспіхом, щоб якомога швидше проговорити наперед підготовлений спіч: