— А звідки ти знаєш? Так, вона розповідала. Вона нещодавно була в нього. Сподівалася, що він щось виділить їхньому синові.
— А ти був у моїх батьків.
— Так, був. Сподівався, що вони зможуть додати тобі вартості однокімнатної. І у своїх був. От привіз від них акваріум. Не помітила? На балконі.
Він хутко підхопив її під коліна, переніс її на крісло з дивану. Так само хутко зірвав з дивану напівзотлілу постільну білизну, поніс її до ванни, де зашуміла вода.
— А ти знаєш, — закричала вона, перекрикуючи воду, — віднеси ці ганчірки на сміття.
— Що ти кажеш? Я не чув через воду, — питає він, повертаючись до вітальні й починає складати диван.
— А де ти збираєшся спати цієї ночі?
— В тебе, якщо пустиш, — відповів він.
Вона так і сидить у кріслі, зігнувши ноги поперед себе, поклавши голову на коліна. А він рішуче вимітає звідусіль недопалки, набрався великий целофановий пакет. Знімає килимки з підлоги й виносить їх на балкон. А з балкона виносить великий запакований паралелепіпед. Це і є акваріум з дому його батьків, в якому кілька років тому померли всі рибки. Можливо, зараз їм пощастить відновити підводне царство у цих скляних стінах. І акваріумні риби, як колись, пригортатимуться одна до одної із млосним дрожем, і від того у світі ставатиме бодай на йоту більше миру.
Скільки різних варіантів завершення їхньої кризи уявляла вона собі. Іноді приходило таке відчуття, як нещодавно: вона цього не переживе. Не винесе, помре, бо її задушить нестерпний клубок, який піднявся від живота до горла, закривавивши на своєму шляху все її єство. Але іноді їй хотілося до обіцяної однокімнатної, щоб почати там нове життя. І все зробити по-своєму. Аби вже урвалося це підвішене життя: вона сама у двоспальному ліжку, він, брудний і прокурений, у засмальцьованій вітальні, яку він зараз так старанно відчищає. Вона ніколи не мріяла про його повернення. Але от, сталося саме так. І якби ж то він повернувся в якийсь інший день, а не тоді, коли вона із болем качалася по пропахлому ним брудному простирадлі, згадуючи їхні любощі давніх літ, вмираючи від того, що цього вже не буде.
А може, в тому, що їхнє спільне житло не вийшло продати так, щоб кожному купити окреме, є якась незбагненна житейська мудрість? Мудрість спільного дому, який став продовженням їхніх тіл та їхніх душ. І вони знову лежать удвох на дні великого міста, і знову слухають, як тупотять діти в хаті ненормальних вище поверхом, і як лаються за сусідньою стіною. Чоловік і жінка на дні бурхливого міста. Припали одне до одного, як дві великі рибини на дні океану. Або на дні великого акваріума.
Повернення
Автобус нарешті рушив, і пасажири з полегшенням закуняли: подолано останній рубіж. Дарина так само глибоко зітхнула й обмацала пакунок, зашитий у білизну. Пакунок, який нещодавно вручив їй батько родини Нікудинських, в якій молода жінка три роки працювала нянькою трьох маленьких монстрів.
Скільки її знайомих провезли в Україну такі, а то й вагоміші пакунки на купівлю житла або автомобіля. Заробити таке важче, ніж провезти. Були сумніви: а може, чесно задекларувати ці кілька тисяч американських доларів? Таку суму провозити через кордон українським громадянам дозволялося. Але, наслухавшись страшних оповідок, мовляв, митники здають заробітчан грабіжникам, маючи з того свій чорний відсоток, Дарина заховала свій скарб на грудях, і от тепер вже напевне його в неї ніхто не відніме.
В Сарни автобус прибув, коли світало. Водій сказав, що стоятиме півгодини, що він хоче їсти. Сонним пасажирам було байдуже, чи хропти в дорозі, чи на стоянці. Дарина вистрибнула з автобуса, сподіваючись знайти телефон-автомат. Телефонну картку вона придбала на автостанції в Німеччині в крамниці для тих, хто їде в Україну. Її друг дитинства Стас, якому Дарина зателефонувала з Німеччини перед виїздом, казав: тільки-но перетнеш кордон, дзвони в будь-яку годину доби. В Ягодині жоден таксофон не працював. А в Сарнах працює.
— Вітаю мандрівницю на рідній землі!
— Вибач, що розбудила! Добре, що ночуєш вдома!
— Коли прибуваєш у рідне місто?
— Я вже в Сарнах. Прибуття до Києва, до готелю «Либідь» за чотири години. Затримок в дорозі не має бути.
— Зрозуміло! Зустріну! До зустрічі!
Дарина весело побігла назад до автобуса. У вузькій спідниці до колін, у коротенькій шубці, у високих чобітках вона виглядала дуже зграбно. Та ще й радість на її обличчі в цій сонній напівтемряві похмурого зимового ранку.
— Дівчинка на тисячу доларів! — крикнув їй молодий хлопець із пластиковою склянкою кави, який курив біля льрька, певне, також пасажир із сусіднього автобуса.