— Ти знаєш, Марічко, перші роки після Розвалу були для мене суцільним пеклом! Спочатку помер дід, а тоді активізувався батько. Він ті шнурки на дідових чоботах згадував матері чи не щодня! А вона йому кричала: «чого тільки зараз рота відкрив, виродку! Де ти був тоді? Тата боявся, який зробив усе, щоб ти служив не в Забайкальському окрузі, а в Московському гарнізоні?» Я їх благала продати квартиру, купити собі й мені. Хоч у Бірюльові! Хоч у Чертанові! Слава Богу, цього не сталося, я все витерпіла, і нарешті маю нормальне життя.
— То ти продала свою хату на Кутузівській і купила цю?
— Ні, так не вигідно. Я свою Кутузку здаю, а цю винаймаю. І ще лишається на життя. То ти послухай, що було далі. Далі таки помер батько. І ми залишилися з маманею. І тоді вже вона стала чортом, а не жінкою! І зізналася, що нічого кращого за ті дідові шнурки в її житті не було, садомаза нещасна. І то вона напоумила мене перебратися сюди, мовляв, усі російські генеральші так живуть, вона ж себе вважала генеральшею, щодня дзижчала в обидва вуха: «Поїхали до Праги! Поїхали до Праги!» Іван Парамонович, себто дід, звільняв її від усякої ворожої наволочі. Вона вже все плутала: сорок п’ятий, шістдесят восьмий. Але що б я робила тут разом із нею? Я ж не лише з Москви хотіла втекти, а й від неї! Я їй тоді кричала, що я руская патріотка, що з Москви ні ногою, що вона прозахідна сволота. А тільки-но вона вмерла, — Маша тричі перехрестилася, — як я почала працювати над тим, щоб перебратися сюди.
— Я чула, що багато москвичів живе в Празі саме так. Але не могла уявити, що їх, себто вас, тут аж так багато.
— Ті, в кого квартири десь в Бібірєві, ті в Празі не живуть, а працюють. Хіба що на оренду квартири їм можна не ішачити, — презирливо відгукнулася про своїх співвітчизників Маша. — Добре жити в Празі можна, якщо здавати таку квартиру, яку лишили мені мої предки. Таку квартиру, за яку за Союзу паскудилися по повній програмі, а не за яку відстоювали по дві зміни на заводі «Красний Октябрь»! Що ти так дивишся? Хочеш сказати, ніби сама не скористалася б таким, якби в тебе було?
— Скористалася б, — посміхнулася Марічка, чим викликала напад ніжності з боку сп’янілої Маші, — але я б використала ці гроші ще й для того, щоб написати книжку, яку давно хочу написати.
— Яку книгу?
— «Химери Європи», приблизно така має бути її назва.
— А я ніяких книжок писати не хочу! І картин малювати не хочу! І кіно знімати не хочу! І взагалі працювати ні на кого не хочу! Хочу просто жити! Адже з роками починаєш розуміти: ніяка праця життя не покращує, а лише його погіршує! Хміль життя дає лише саме життя! Наприклад, життя ось в такій квартирі! Дивись, які тут дверні ручки!
І справді на всіх дверях Машиної квартири — мідні ручки у формі якихось загадкових створінь із рогами або химерними борідками. А також у тому помешканні є ще одна кімната: кабінет із великим письмовим столом і книжковою шафою, забитою чеськими книжками: Jan Neruda, Jaroslav Vrchlicky, Alois Jirasek.
— Я хотіла сюди перетягти свої книжки з Кутузки, ти ж пам’ятаєш, у нас Кафка був ще тоді! Але потім послала подалі ту ностальгію: все вже є в Інтернеті.
Також у кабінеті стояв великий годинник з курантами.
— Оце єдиний, але суттєвий недолік цієї хати, — сказала Маша. — Б’є так, ніби на міській вежі. Ну от, чуєш?! Як підслухав! Котра година? Десята?
— Вже одинадцята, — відповіла Марічка.
— Ходімо звідси! І неодмінно зачини двері. Бо не зможеш спати!
Але Марічці подобається тональність курантів годинника.
— Я просила цю сучку Мілену...
— А хто така Мілена?
— Власниця цієї квартири, яка наживається на мені! Тягне з мене більше, ніж коштує оренда цієї хати. Різниця між моєю Кутузкою і цією має бути більша! А виходить, що мені на життя нічого не лишається!
— Ти казала, що все-таки лишається...
— На їжу, може, й лишається, а от на хатню робітницю вже нема! А в неї в самої...
— У Мілени?
— Так, у неї! Три російські служебки! То я попросила ту Мілену забрати звідси цей годинник, і ти знаєш, що вона мені сказала?
— ?
— Сказала, що як мені не до смаку її квартира, то вона не змушує мене її винаймати!
— То як тебе аж так дратує бій цього годинника, ти можеш просто зупинити його!
— У тому й річ, Марічко! Коли в мене був один... дорогий гість... я попросила його зупинити цей ґвалт. То він не зміг цього зробити! Хоча досить вправний інженер! Цей годинник не-зу-пи-ня-єть-ся!
— А як таке може бути? Такого не буває!
Марічка рушила до годинника, маючи намір відчинити дерев’яні дверцята.