— Більше, ніж на тисячу!— задьористо відповіла Дарина, маючи на увазі купюри в її білизні.
— Якби було, і хвилини б не вагався, — відповів хлопець, маючи на увазі інше.
Дарина вже давно не підтримує подібних пустопорожніх діалогів із випадковими чоловіками. І з невипадковими так само. Її досвід декілька років як перекреслив усе те, що є таким бажаним для більшості молодих жінок її віку. Вона гарна і їй трохи за тридцять. Але влаштовувати особисте життя вона не збирається. Все це давно в минулому. Вона буде працювати й жити сама в квартирі, на яку заробляла в Німеччині три роки в родині заможних придурків Нікудинських.
— Дара — дура! — кричала їй п’ятирічна хазяйська дочка Аллочка і реготала.
— Зате ти — розумниця, — відповідала Дарина.
— Дара ду-у-ура, — не заспокоювалася Аллочка.
— Зате ти — надзвичайно розумна людина. Чого тільки ти не професор? — я просто не знаю.
— Сама ти професор... — втрачала азарт дражнитися Аллочка.
А на рік старший за Аллочку Сергійко наказував няньці, коли та ввечері приходила до його спальні вимкнути світло:
— Ти зараз роздягнешся і танцюватимеш для мене стриптиз. Ось на цьому столі.
— Але ж, Сергійку, цю послугу не включено в пакет послуг, який оплачує твій тато! Я роблю лише те, за що мені платять.
— Тобі й за це теж платять! — не здавався малий розпутник Сергійко.
— Помиляєтесь, молодий чоловіче. Вам принести угоду, підписану мною і вашим вельмишановним батьком? Там нема цієї послуги.
— То я тобі заплачу зі своїх кишенькових!
Сергійко зривався з ліжка, біг до шафки, витягав кілька десятків дойчмарок.
— Чи ви здуріли, молодий чоловіче? Ця послуга коштує у декілька разів більше. Спитайте у вашого батька!
Сергійко посміхався, мовляв, вони з татом — круті мужики, а нянька провадила далі:
— Домовтесь зі своїм татом, щоб він від наступного місяця включив те, про що ви просите до переліку послуг... — на тому Дарина гасила світло в кімнаті малолітнього гульвіси.
Нянька навчилася спілкуватися із юними Нікудинськими в такий незворушний спосіб лише згодом. На початку свого перебування в цій родині вона істерично бігла до їхньої матері, яка завжди була вдома, але ніколи не виявляла ні найменшого інтересу до власних дітей. Дивилася телевізор у вітальні. Приймала масажистку у спальні. Або курила на кухні в товаристві якоїсь сусідки, а іноді й матері Дарини.
— Дарино, вам за те й платять гроші, щоб ці питання ви вирішували самі, не підключали до цього зайнятих людей, — роздратовано відповідала фрау Нікудинська.
Нікудинські емігрували з України. Батько родини мав якийсь бізнес у Німеччині. Його майже ніколи не було вдома. А коли був, то здебільшого спав. Або дивився порно в кабінеті. І навіть не ховався, коли його заставали за переглядом. Тупо не відводив від екрана скляних очей. Батько родини просто не реагував на слова няньки, яка в перші тижні роботи наївно намагалася вплинути на негідників-дітей через їхнього батька. Поки не приходила мати і не казала:
— Дарино, хіба ви не бачите, людина смертельно втомлена. Дайте їй спокій.
А тим часом блондинка на екрані заплющувала очі й стогнала гучніше й гучніше. «Невже це аж так прикольно?» — думала Дарина і поверталася до своїх нестерпних вихованців.
Мати Дарини кілька років тому нарешті вийшла заміж. За німця. Якого теж здебільшого не було вдома. А коли був, то теж завмирав перед екраном. Хіба що дивився новини, а не порно.
— Надивився в молоді роки, тепер йому вже не цікаво, — пояснювала мати різницю між своїм Герхардтом і Нікудинським-старшим.
У родині Нікудинських підростало ще одне дитя, дебілка Мілуня. Вона, на відміну від старшеньких, не розмовляла. Проте іноді кричала без слів, намагаючись донести до оточення якісь свої як не думки, то почуття. Якщо оточення не реагувало, крик Мілуні переходив у вий.
— Заспокой її! — кричали Дарині Сергійко й Аллочка. Доводилося брати на руки тяжку, як торба з борошном, Мілуню. А та клала своє щокате слиняве обличчя Дарині на плече й замовкала. Комплектом серветок підтирати слину Мілуні Дарину забезпечували. «В мене ніколи-ніколи не буде дітей», — люто думала в ці хвилини Дарина.
Всі ті три роки Дарина практично безвилазно просиділа в цьому маленькому німецькому селищі на північному заході, неподалік від голландського кордону, якого не було на жодній карті Німеччини і яке іменувалося Ніргендсдорф. Кілька десятків кам’яниць, які тісно туляться одна до одної, ніби їм холодно. Офіційна будівля, яку місцеві іменували дорфсовьєт. Кірха, в якій правили раз на три тижні, бо в інші неділі пастор був в інших селищах. Крамниця, яка працювала дві години на день. Виїзд на трасу. «Тут можна знімати кіно абсурду, — думала Дарина, — навіть і декорацій не треба».