— Я ненадовго, — відповіла Дарина.
— Це вже як Бог вирішить. Багато разів ішла ти з цього дому і все одно верталася сюди. Вількомен, фрау дойче! Як там твоя мутер? Не збирається назад?
— А ти, бабусю, виявляється, досконало володієш німецькою!
— Я ж всю війну пройшла! — вигукує бабуся свою коронну фразу. — Давай, заходь, що стоїш на порозі? Додому приїхала! Зараз вип’ємо по сто грам за повернення.
В квартирі на першому поверсі нічого не змінилося. Бабусин матрац охайно застелений. Даринин диван, який їй купив котрийсь із материних тимчасових громадянських чоловіків ще до того, як мати злиняла до Німеччини, завалено клунками, які бабусі заміняють меблі. Клунки всі полотняні, жодного целофанового. Протягом свого проживання у цій квартирі від 1960-го року баба не купила жодної шафи, жодного стільця. Нехай в цій хаті, яку дали їм із п’ятнадцятирічною дочкою, матір’ю Дарини, все буде, як у фронтовій землянці, «вйотся в тєсной пєчуркє огонь». Щоправда, в кухні стоять стіл і дві лави. Нічого, скоро Дарина переїде звідсіля. От тільки забере свій диван. І стіл з лавами теж забере. Нехай стара сука їсть з підлоги. Як собака з миски.
Бабуся витягує з одного з клунків — а у своїх клунках вона орієнтується віртуозно, ніколи не плутає, того, де цвяшки, з тим, де металевий посуд — три алюмінієві стопки, дістає із полотняної сумки пляшку з горілкою, поривається розлити на трьох.
— Бабо Ніно, я за кермом, — відмовляється Стас.
— Ну, хоч нюхни, чисто символічно, — бабуся плескає краплю в алюмінієву чарку для Стаса, — возиш цю хвойду, а мене до церкви ні разу не підвіз.
Тільки-но Стас відкрив рота, щоб нагадати бабі, що церква суду божого — за два кроки звідсіля, розвертатися й виїжджати довше, ніж іти пішки, як втрутилася Дарина.
— Бабусю, якби я була хвойдою, то заробила б стільки, що могла б і не сунути до тебе, навіть ненадовго. Пожила б у готелі, поки оформлю купівлю хати. А я працювала в Німеччині нянькою.
— Нянькою? То ти так добре вивчила шпрехен зі дойче?
— Родина була з Києва. А тепер, бабусю, забери свої погані клунки з мого дивану. Я хочу відпочити з дороги.
— Відпочивай, звичайно ж, відпочивай, Даринко! — несподівано поміняла тон бабуся, заквапившись прибирати Даринине спальне місце. — Я чого сюди все це поклала? Щоб ніхто, як раптом зайде сюди, не дай Боже, не сідав на твій диванчик, поки тебе нема! Зараз я постелю тоді простирадлечко, на ковдрочку півковдрочку натягну, хіба я не розумію, як ти втомилася, три дні в дорозі.
«Як завжди, наговорить різної мерзоти, а потім переходить на улесливий тон, щоб її не вбили», — подумала Дарина, натягаючи ковдру на голову й засинаючи.
— Я тобі покажу кілька варіантів, — каже Стас, — так сталося, що на твої гроші зараз є три квартири. Два на нашому районі, а один — на Лівому березі. Поїдь подивись. Навіщо тобі лишатися так близько від бабки? Щоб вона до тебе в гості ходила?
Але квартира на Лівому березі Дарині не сподобалась. І ще одна в них на районі теж не сподобалась. Хоча й була в дуже доброму стані й продавалася разом із обладнаною кухнею. Але вікна виходили на колишній кінотеатр, нинішню церкву суду божого. Та Дарина вдячна, що Стас показав їй ті дві квартири. Саме завдяки цьому вона ще більше уподобала ту, на краю лісу. Хоча вона й абсолютно порожня.
— То тепер я зведу тебе з хазяйкою, будеш домовлятися про ціну, — каже Стас.
У Дарини дуже мало речей. Як у мандрівника, який все своє змушений носити за собою. Мріючи про власне помешкання, Дарина ніколи не малювала в уяві меблі, килими, статуетки, вазони з квітами на підвіконні. Лише простір без бабиних клунків. І спокій за вікном. Щоб не було, як з вікон кімнати й кухні бабиної землянки: немиті зади авт, які привезли харчі до продуктового магазину.
Але навіть найдешевші меблі з пресованої стружки коштують грошей. А жінка, яка продає ту квартиру, хоча вже давно не може її продати, ціну знижувати не хоче, просить суму, яка всі гроші Дарини. Вона сподівалася, щось все-таки лишиться на меблі. А жінка поступатися не хоче, мовляв, де іще на нашому масиві ви знайдете місце, щоб усі три вікна виходили на ліс. І на який ліс!
Після тої розмови Дарина стукає у віконечко ларька, де торгує Стас. Хлопець подає знак: зараз відпущу покупців — і поговоримо.
— Спробуй поговорити з нею ще раз, — пропонує Стас. — Тут треба казати: і маршрутка до вас не доїздить, і до магазину далеко, і до церкви далеко.
— До церкви суду божого? — питає Дарина.
— А хоча б і до неї, чому б ні? Як в тебе не вийде, я спробую поговорити з нею сам. Вже скільки витрачено сил на твоє житло!... Дивись, Дарино, ось вони!